За покликом кохання

Довгими ночами Леся подумки “прокручувала” своє життя. Дівчина народилася і виросла в селі, до якого добиратися було важко - ані залізниці, ані доріг. До школи ходила за вісім кілометрів. Разом із однолітками вона долала цю неблизьку відстань, йдучи заповітними стежками, здавалося, незайманого лісу. Була в Лесі мрія - вчитися у великому місті. Дівчина хотіла стати вчителькою історії, як Галина Василівна, котру вона дуже любила і намагалася бути схожою на неї.

З невеликою валізою, в якій, крім “вихідного” плаття і шматка сала, нічого не було, вирушила Леся після закінчення школи до Києва. Велике місто спершу налякало її. Всі кудись поспішають, гамірно і якось незатишно почуваєшся.

У приймальній комісії університету дівчина дізналася, що при вступі матиме пільги, оскільки приїхала з чорнобильської зони.

Коли в списку прийнятих вона прочитала своє прізвище - очам не повірила.

- Я прошу вибачення, погано бачу. Прочитайте мені оцей рядок у списку, - звернулася до хлопця, що стояв поруч.

- Івашкевич.

- Так це ж я!

- Вітаю, - промовив юнак. - А ви, напевно, приїхали здалеку?

- Як ви здогадалися?

Він тільки посміхнувся, а про себе подумав: “Де ж у столиці побачиш таке рум’яне обличчя?”.

Першого вересня на лекції Леся побачила того хлопця, який допомагав їй знайти її прізвище в списку.

- Бачиш, як добре. Ми знову з тобою зустрілися. Давай знайомитися. Мене звуть Анатолій.

- А мене - Леся.

- Гарне в тебе ім’я.

Після занять юнак провів Лесю до гуртожитку. Розповів, що киянин. Батько - декан факультету університету, а мати - бізнес-леді. Щоправда, дівчині було незрозуміло, що означає “бізнес-леді”. Але ж не розпитувати, ще хлопець подумає: ото “дерьовня”.

Вир студентського життя підхопив Лесю і закрутив у шаленому вихорі. І хоча жити на стипендію і ту невелику допомогу з дому у вигляді якихось харчів було важко, вона почувалася щасливою. Ну, і що з того, що не має модного одягу, як інші, і зачіска несучасна - довга густа коса, яку вона принципово не відріже. Зате стільки цікавого й нового в її житті: і перше почуття, таке хвилююче і прекрасне: Анатолій намагався якомога більше часу бути з нею: водив її в музеї, театри - треба ж прилучати її до великого міста. Він радів її безпосередньому сприйняттю навколишнього. Леся здавалася йому екзотичною квіткою, що виросла у заповідному лісі. А їй він був таким рідним, добрим... Це була любов, що охопила їхні юні серця.

Пройшло непомітно два роки. Анатолій серйозно думав про одруження з Лесею. Дівчина була не проти.

- Люба, настав час познайомитися з батьками.

- Ой, Толю, я боюся.

- Чого боїшся?

- Я їм, може, не сподобаюся. Адже твої батьки - люди “високого польоту”, а я хто - проста сільська дівчина. Напевно, не про таку невістку вони мріють.

- Не їм з тобою жити, а мені.

На свій день народження Анатолій вперше привів додому Лесю. Вона ніколи не забуде той день. Під’їхали до елітного будинку в центрі міста. Піднялися на третій поверх. Хатня робітниця відчинила двері. За столом у великій кімнаті було багато людей.

- Знайомтеся - це Леся.

На мить запанувала тиша. Лесі здавалося, що чує, як б’ється серце, мов пташка, що ладна вирватися з клітки. Всі з цікавістю дивилися на неї. “Боже, вони розглядають мене, ніби роздягають. А скільки зневаги у їхніх поглядах...” За столом Леся ловила погляди батьків Анатолія. Вони ніби промовляли: “І де ти, синку, “відкопав” цю дівчину?”. Лесі було незручно за все: і за свою сукню, що так недоречно виглядала серед розкішних нарядів гостей, і за свій рум’янець, бо обличчя палало вогнем, і за те, що мовчала, не знаючи, про що говорити з цими людьми...

Коли гості розійшлися, і Анатолій, провівши Лесю до гуртожитку, повернувся додому, відбулася серйозна і неприємна розмова з батьками.

- Де ти, синку, “викопав” оте незграбне дівчисько? - запитала в’їдливо мама. - Ти маєш які-небудь наміри щодо неї?

- Так, маю.

- Навіть і не думай про це, - категорично заявив батько. - Я ніколи не допущу, аби ти спаплюжив своє життя з якоюсь сільською дівкою.

- Вона не дівка, а прекрасна чиста дівчина.

Розмова тривала майже до ранку... Анатолій не чекав цього від батьків - адже вони його так люблять. І він не хоче їм робити боляче. Як бути? Він же кохає Лесю. Сумніви чорною гадюкою заповзали в серце. А може, батьки й праві?

Леся про все це дізнається пізніше, але серцем відчувала зміни у їхніх стосунках. Вона чудово розуміла причину. Скільки сліз пролила, скільки безсонних ночей... Анатолій бачив страждання коханої, намагався її заспокоїти. Але Леся вирішила - нічого не кажучи Анатолію, перевестися на заочне відділення в інше місто і назавжди зникнути з його життя. Боже, як нелегко далося їй це рішення! Це ж була втеча від кохання.

У рідне село дівчина повертатися не хотіла. Влаштувалася вчителем історії в обласному центрі, а через рік отримала квартиру в “малосімейці”. З листів, які отримувала від колишньої подруги, з якою товаришувала в університеті, дізналася, що Анатолій про неї розпитував, просив її адресу. А через півроку оженився на аспірантці.

Роки летять, мов птахи у вирій. А на душі так важко... Особливо в свята. Леся намагалася в такі дні нікуди не виходити, зачинити вікна шторами і читати, читати. Книги - її порадники і лікарі.

Анатолій все ж таки дізнався її адресу. Листи від нього вона не читала - викидала у смітник. Навіщо вони? Своє тридцятиріччя зустріла з сумом - ось і молодість пройшла...

Одного разу вранці хтось подзвонив у двері. “Хто б це міг бути в такий ранній час?” - промайнула тривожна думка. Накинувши халат, відчинила двері. На порозі стояв Анатолій з великою дорожньою валізою.

- Люба, я повернувся до тебе. Назавжди...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: