Як чужий «коровай»

Першого разу «погорів», коли двадцять років тому лопнув наш науково-проектний інститут. Можновладці вирішили, що ми для держави – зайвий вантаж. Вигідніше кинути, ніж нести. І кинули… п’ятдесят фахівців. І мене, дипломованого конструктора, за борт викинули.

Як я видряпувався з того дна, оповім колись іншим разом. А зараз скажу лише, що бабрався подібно до тієї жаби, котра впала у глечик із сметаною. Молотила лапками доти, доки масло утворилося. Стала на ту грудку – і виплигнула на волю. А інша зеленошкіра відразу ж на дно пішла. Надії на порятунок не мала.

Я тоді зумів вижити, як ота непогамовна жаба. Рятівною грудочкою масла для мене виявився приватний бізнес. Чим я тільки не займавсь, а на плаву втримався. Та, як виявилося, до пори до часу. Бо моя фірма “Найкращі вікна” тріснула під натиском потужніших конкурентів, як повітряна кулька. Скільки ж тих вікон у нашому райцентрі? І скільки людей, котрі мають фінансову змогу їх замінити?

Та я й цього разу виплив. На чому? Не вгадаєте! На біодобавках. Це щось таке, ніби ліки, ніби й ні. Лікарі, ті, котрі прихильники традиційної медицини, біодобавок не визнають. А хворі, та ще як припече їм болячка, та ще як піґулки і заштрики не дають ефекту – хапаються за біодобавки, як потопаючий за соломинку. Воно й зрозуміло – жити всім хочеться, надія помирає останньою. А тут щось таки надійніше за соломинку.

Колишній однокурсник запропонував мені займатися тими біодобавками. Підкотив до мене на такій іномарці, що кращого арґумента за цю справу вже й шукати не треба було. І я став однією з ланок у його “піраміді”.

Ні, ми не напускали туману в очі. Були серед наших клієнтів такі, яким оті біодобавки допомагали. Чи, може, віра в них. Але люди видряпувалися з пазурів кістлявої. Іншим про свій порятунок розповіли. Ті – своїм знайомим. І пішло, й поїхало.

Словом, солідно зібравсь я їхати до столиці за черговою партією розрекламованого товару. Гроші наталував, щоб підозри не викликати, у звичайну господарську сумку, з отих картатих, що їх так полюбляють подорожні. Чому готівку віз, не переказав кошти через банк? У такому бізнесі, як наш, самі розумієте, доводиться і так, і сяк крутити. А податковій не все треба знати. Тож порозкладав я купюри в кілька звичайнісіньких папок, обклав їх старим одягом, аби непомітно було, що везу – і на вокзал. Подумки молився, щоби попутники нормальні трапилися.

Тільки відхекався в купе – заходять двоє. Судячи з їхнього спілкування та з обручок – сімейна пара. Він якийсь непоказний, навіть миршавенький, а вона жінка в тілі, бюст заледве не такий, як у Вєрки Сердючки. Мені навіть здалося, що я не раз бачив цього верткого чоловічка. Чи то біля нашої фірми, чи біля мого будинку.

Та, мабуть, помилився. Бо за традиційною в дорозі плящиною (наливали з-під столика, щоб провідниця не запримітила) миршавенький оповів, що кілька років не був удома, недавно повернувсь із заробітків, і тепер вони з дружиною їдуть до Києва за солідними покупками. Мені стало цікаво, як могла пишногруда молодиця, дозріла до коханини, наче груша в спасівку до споживання, прожити без чоловічої ласки порівняно тривалий час. Але я не встиг розвинути свої фантазії, бо в купе раптом вибухнула сварка. Виявилося, що плани подружжя стосовно витрачання грошей суттєво відрізняються. Вона хоче супермеблі, а він – суперлегківку. Суперечка набрала таких обертів, що дама, грюкнувши дверима, кулею вилетіла з купе. “Горобчик” ще вистрелив їй услід чергою образливих слів упереміш із матами і запропонував замочити початок його розлучення. Довелося на знак чоловічої солідарності погодитися й знову сьорбнути з пластикової посудинки.

Миршавий, схиливши голову на столик, задрімав, а мені випите подіяло на центр еротичних фантазій. І закрутилося-зашуміло в голові навколо одного й того ж: стоїть десь там у тамбурі ображена самотня жінка і зацьковано дивиться у вікно… Якими доречними будуть для неї моя увага, моє співчуття-підбадьорення! А тими словами можна, як відомо, вистелити стежечку й до іншого – того, чого прагне кожний справжній мужчина.

Ще раз глянувши на подорожця – він аж похропував, так і не змінивши пози, я оглянув себе в дзеркалі, пригладив-поправив, що треба, і вишмигнув у коридор.

Вона, моя сусідка по купе, й справді стояла у тамбурі. Чайка на її коротенькій футболці наче боролася з поривами вітру: так піднімалися й опускалися груди.

– Заспокойтеся, прошу вас, усе налагодиться, – сказав я чи не найбанальніше з банального, що можна мовити у такій ситуації.

– Дякую вам за співчуття, але – не налагодиться. То в нас уже не перший раз. Знаєте, я медсестра, і чітко засвоїла: пов’язку треба зривати ривком. Так і в сімейних стосунках. Після сьогоднішнього скандалу я, здається, відважуся зробити це…

Усім єством досвідченого спокусника я відчув, що мої шанси зростають. Пустив у хід найліпше зі своєї красномовності. Навіть на кілька віршів, видобутих із закапелків ще студентської пам’яті, спромігся. Дама реагувала дуже емоційно, навіть не забрала свою руку, коли я погладив її нібито в пориві поетичної пристрасті. І очі тонули в очах, й уста були вже близько, й іскри, здається, проскакували між нами. Мене стримували тільки пасажири, котрі чомусь саме в цей час розшвендялися з вагона у вагон…

Так тривало з півгодини. Потім об’єкт моєї найпильнішої уваги, кинувши позирк на вид за вікном, прошепотів:

– Ми ще встигнемо… Запишіть номер моєї мобілки. Через два-три дні зателефонуєте. Я чекатиму вашого дзвінка. А зараз вам треба повертатися в купе. Я зайду трохи пізніше, щоби мій нічого не запідозрив.

…Вона вбігла в купе хвилин через три після того, як я всівся на своє місце. Різкими рухами розбурхала чоловіка:

– Нам треба виходити… На цій станції… Мені зателефонували… Вдома біда… Мусимо повертатися…

Потяг уже стишував хід, і за кілька хвилин сімейна пара опинилася на пероні. Ще раз обмацавши поглядом звабну постать молодиці, а пальцями – клаптик паперу з номером її мобілки, я зітхнув і повернувся в спорожніле купе. Мріями полетів на два-три дні вперед, услід за тією чаєчкою на футболці пишногрудої.

Перед тим, як переодягнутись і вкластися на спочинок, мусив узяти із сумки спортивний костюм. Здалося, що вона “схудла”, і мене кинуло в холодний піт. Тремтячими руками розсунув замок. Костюм лежав зверху, там, де я його поклав. А під ним замість папок із грішми білів аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: “На чужий коровай рота не роззявляй. А на чужу жінку – тим більше. Своє добро пильнуй…”

Так чужий коровай виліз мені боком. Ох і виліз… Не скоро та рана заживе, котру липова медсестра та її напарник заподіяли. Уже потім я десь вичитав, що таку схему крадіжки – з нібито сімейним скандалом у купе – злодії, наперед вистеживши багату жертву, застосовували ще наприкінці позаминулого століття. Замість грошей подібну глузливу записку залишали. Значить, теж досвід від покоління до покоління передають. І таких лопухів, як я, вистачає… І то таки миршавенький «винюхував» біля нашої фірми і мого дому.

А номер мобільного, що я записав, виявився контактним телефоном приватного бюро ритуальних послуг…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: