Як у твою долю, серденько, прийти?

Напевно, немає людини, яка б не робила помилок. У школі ми не раз помилялися, коли писали диктанти або розв’язували приклади. Ці помилки виправляли відносно легко. Помилки ж, допущені у дорослому житті, виправити буває неможливо.

Ірина і Богдан вчилися на одному факультеті в інституті, хоча і провінційному, але досить престижному. Тому і плата за навчання була немалою. Батькам, які, як кажуть, не мали “великої кишені”, було нелегко.

Коли вони познайомилися на дискотеці, Богдан був уже на третьому курсі, а Ірина тільки-но вступила до вузу. Як часто буває, симпатія між молодими людьми спалахнула швидко. Після дискотеки Богдан провів дівчину додому. Відтоді почали зустрічатися. То після занять разом ішли додому, то зустрічалися у бібліотеці. Чимало вже знали одне про одного і дивувалися, як багато у них спільного. Богдана виховувала одна мати - батька він ніколи не бачив і не розпитував про нього: ця тема була табу. Тільки здогадувався, що був він “дитиною кохання”. У Ірини батьки вчителі - звісно ж, які статки…

Ірина помічала, що великі голубі очі її красеня Богданчика майже завжди червоні.

- У тебе, мабуть, якась хвороба очей. Ти не звертався до лікаря?

- Навіщо? Причина відома: ночами я підробляю на ринку вантажником. Інакше ми з мамою “не витягнули” б моє навчання.

- Бідолашний, а коли ж ти спиш?

- Декількох годин сну мені вистачає, адже я молодий.

Ірина познайомила Богдана зі своїми батьками. Він їм сподобався. Багато дівчат задивлялися на хлопця, але для нього не існувало нікого, крім коханої Ірини. Тим часом почуття молодих ставали все більш серйозними. Вони й дня не могли прожити, щоб не зустрітися. Мріяли про майбутнє.

- Люба, от закінчу я інститут, влаштуюся на роботу, і ми відразу одружимося. Залишилося не так уже й багато часу.

Так пройшов рік. На четвертому курсі Богдан мав проходити практику. Оскільки вчився він добре, то направили його у престижну велику фірму. У кабінеті директора хлопця зустріла гарна, з модною зачіскою, жінка. Вона привітно посміхнулася Богдану.

- Чаю? Кави?

- Ні, дякую, - він почервонів: не чекав, що його “персону” так зустрінуть. У великому шкіряному кріслі почувався не дуже комфортно.

- Напевно, виглядаю, як останній дурень, - промайнула думка. - А ще цей старий костюм, в якому був ще на випускному, і з якого давно виріс.

- Я прочитала вашу характеристику. Дуже позитивна, - лагідним голосом сказала директор. - Отже, все буде добре. Зараз я вас познайомлю з колективом відділу, де будете проходити практику. Мене звуть Тетяна Василівна. Можна, я вас буду називати просто Богданом.

На практику хлопець ходив із задоволенням - робота подобалася, колектив - теж. Ірині при зустрічах докладно розповідав про все, що робив протягом дня. Тетяна Василівна цікавилася, як у нього йдуть справи. Якось, наприкінці робочого дня - це було у п’ятницю - секретарка запросила Богдана до кабінету директора.

- Сідайте, Богдане. У мене є до вас пропозиція. Терміново треба виконати одне завдання. Оскільки воно відповідальне, я буду виконувати його сама. Мені потрібен помічник. Я хочу попросити вас мені допомогти, звісно ж, за плату. Чи ви згодні?

- Тетяно Василівно, я радий вам допомогти. Скажу відверто, що гроші мені потрібні.

- Добре. Завтра субота. Приходьте на роботу о десятій.

В суботу Богдан та Ірина мали намір зранку першою електричкою поїхати в ліс по гриби. Він зателефонував увечері Ірині і пояснив ситуацію.

- Нічого, Богданчику, поїдемо іншим разом. А гроші тобі не завадять.

Рівно о десятій хлопець

був у кабінеті Тетяни Василівни.

- Проходьте. Сідайте. Ви, напевно, не снідали. Вип’ємо кави.

На столі стояла таця з бутербродами, кава.

- Дякую, я поснідав.

- Не соромся. Їж. Можна, я перейду на “ти”? Адже я набагато старша за тебе. Вперше Богдан пильно подивився на Тетяну Василівну. Вміло зроблений макіяж приховував усі ознаки віку. Одягнута зі смаком, вона виглядала гарно. “Скільки їй років? Все ж таки, мабуть, сорок”, - подумав юнак. Вона ніби вгадала його думку.

- Скоро буде сорок п’ять. Знаєш приказку: “Сорок пять - баба ягодка опять”.

- Ви гарно виглядаєте.

- Дякую.

Йшов час. Робота затягувалася. Відтепер вони працювали кожної суботи. Одного разу Тетяна Василівна сказала:

- Богдане, запрошую тебе до себе додому. Сьогодні у мене маленьке свято: десять років, як я заснувала фірму.

Вони під’їхали до розкішного будинку на околиці міста. Коли зайшли всередину, Богдан був приголомшений - такої краси він у житті не бачив, хіба що - в кіно.

- Подобається? - з усмішкою запитала Тетяна Василівна.

- Дуже.

- Станеш коли-небудь директором фірми, буде і в тебе все.

(Закінчення в наступному номері)