У найми до пекла

Діти, спілкуючись з ровесниками, вже могли порівняти, де краще, де гірше. Та найприкріше - пекли докорами Ірину майже щодня. Мовляв, інші ж можуть якось викручуватися, а ми? Ірина не знала, як витримати цей непомірний життєвий тягар.

- Ти хіба не можеш на роботу десь гайнути? - не то запитала, не то порадила якось одна з найближчих подруг, якій чоловік влаштував життя, - давай допоможу.

Правда, допомогла: і грошей в крутого дядька-відсотника позичила для Ірини, й документи оформили терміново.

Ірині найбільше дошкуляло, як будуть без неї діти. А ті, схоже, не дуже переймалися, заздалегідь облюбовуючи покупки за ще незароблені мамою гроші.

...Іспанія зустріла, як чужинку. А що ти, Ірино, хотіла? Роботу прямо з вагона? Гроші на тарілочці з голубим обідочком? Непросто це все. Навіть у квітучій, ситій, завжди задоволеній країні.

Ще з двома землячками ночували під мостом, де темними дощовими ночами точилися розмови про Батьківщину, куди так вабило і що наразі було нездійсненною мрією. Борги назад не пустять. Кожна з цих вродливих українських жінок залишила вдома свій біль. В однієї - помирала від важкої недуги єдина донька, а грошей на лікування не вистачало. Інша - хотіла на зорі свого життя збудувати міцні підвалини для щасливого майбуття. Ще одна... А хіба так важливо? Сюди їх усіх змусила приїхати безвихідь. Як і тисячі інших жінок з України, котрі втрачають, залишаючи сім’ї, дітей, без яких матерів хоронять. У погоні за матеріальним, багато заробітчанок прогаюють найважливіші речі. Однак усвідомлюється це занадто пізно. Тоді, коли лиха вже не відвернеш.

Ранок дав про себе знати світлою смужкою на небі, на чужому небі, де зорі однакові, й місяць із сонцем, та щось не так. Мабуть, по-іншому дивляться на земну суєту, з погордою. Удома - не так. Удома навіть дим солодший.

І знову йдуть жінки на остогидлий майдан у центрі розкішного міста, якому діла немає до наймичок з далекої сторони. На майдан, де ти стоїш під колючими поглядами іспанських сеньйорів, де тебе купують, як річ, де ти - вже не ти. Твоя душа, ген у піднебессі, спостерігає за білявою, голубоокою жінкою серед невгамовного велелюддя розкішного міста. І ти не можеш упізнати в тій постаті себе, бо принижена твоя людська сутність. Ти - раб. Чи є різниця який? Чи заручник злидоти там, у себе. Чи ціль для неоднозначних гарячих поглядів іспанських чоловіків. Об такий погляд Ірина й спіткнулася того ранку. А пізніше, коли день добігав кінця, біля майдану заскреготали гальма і з автомобіля - знову той погляд.

...Її найняли покоївкою два чоловіки - батько із сином. Врівноважена, вихована, багата сім’я. Дивувало тільки: чому такі зразкові й без дружин, матерів, дітей з онуками? Ірині до таких запитань було зась, а вона не дуже й переймалася. Старанно виконувала хатню роботу, і так, що комар носа не підточить. За це хазяї любили свою наймичку. Платили вчасно і немало, порівняно з Ірининими подругами, з котрими вона спілкувалася у вихідні дні.

День за днем, місяць за місяцем... Ірина заспокоїлася. Надсилала гроші дітям. А ті у телефонних розмовах не дуже цікавилися її справами. Головне, що робота добра, грошовита. Тримайся за неї.

Одне дивувало Ірину - куди зникають її господарі? Регулярно, на тиждень, а то й два, не боячись залишати на українську покоївку розкішний дім. Розпитати їх про це? Не могло бути й мови.

Минув рік. Молодий господар, ввічливий, інтелігентний, поволі зачарував українську жінку, якій (вона так вирішила) втрачати нічого. І нехитрі речі Ірини перебазувалися у спальню до сеньйора, а на дверях генерально прибраної кімнати для прислуги клацнув замок.

Ірина мало не відчула себе повною господинею у домі. Навіть, було, почала мову про те, щоб сина старшого забрати на навчання до Іспанії. Але її пан розсердився не на жарт, безмовно зник на два тижні, а повернувшись, заборонив їй говорити на такі теми.

Ірина знову почувалася наймичкою, приниженою й ображеною. Їй до безтями захотілося додому, у рідну квартиру на розі вулиці, що навесні потопала у зеленому вирі, до дітей, до-до-му. Вона твердо вирішила, що поїде.

Іспанський пан зустрів Іринине повідомлення про від’їзд насторожено. Переконував залишитися, а насамкінець мовив:

- Їдь. Але ти все одно повернешся. Без нас жити не зможеш...

Господи, невже вона вдома? Невже дочекалася? Скільки разів уявляла собі цей день, зустріч з рідними. Скільки разів хотілося вибігти вночі в чужий сад й на весь світ кричати від розлуки, від смутку, що переповняв серце! Рахувала дні, закреслюючи у календарі кожен прожитий. Уявляла очі дітей.

І ось вона вдома. Її зустріли з подивом. Не з радістю, ні. Її зустріли, як чужу. Забули? Вона не дуже їм потрібна? Свекрусі, котрій дошкуляла хвороба, було все одно. А сини здивувалися. Мовляв, таке місце залишити? Треба було ще попрацювати трохи.

Ірина проковтнула образу, відчувши, як паморочиться в голові. Думала, що нерви. Та слабкість повторилася на ранок, а під вечір жінка злягла зовсім.

- Піди, дитино, до лікаря, - стомлено мовила свекруха. - Може, серце підводити стало, то й подивляться.

Послухала, пішла. Порадили здати аналізи. Результат же - наступного дня. Старший син провів ніч у барі і тепер відси-пався. Правда, перед тим щосили хряпнув дверима у кухні й попередив, щоб його ніхто не турбував.

...Ірина знесилено відчинила двері лікарняного кабінету й мало не зомліла. У погляді лікаря - жах. Він і не думав підготувати її до повідомлення, бо, певно, сам був шокований відкриттям: у неї - СНІД.

Лише тепер все стало на свої місця. Чому зникали регулярно її іспанські пани? Лікуватися, значить. Чому платили більше? Заробила, отже. І його слова на прощання: “Ти не зможеш без нас жити”. Звісно, не зможе. Як же їй серед людей бути? Як з дітьми спілкуватися? Ні, тільки назад. Може, перед смертю для дітей ще щось заробить. Тільки туди, де вона була прислугою на всі випадки життя. Знову в найми, у найми до пекла.