Знайомство за дивних обставин

- Ну, здається, все, - зітхнула. - Присядь, доню. Перед дорогою кажуть, це необхідно.

У фойє красивого нового будинку, куди Вікторія поселилася нещодавно з доброї руки заможного свекра, запитала охоронця, який сьогодні був доброю з щирим посміхом тіткою Клавою:

- То наша домовленість залишається у силі? Шкода буде, якщо кімнатні квіти загинуть.

- Ще б пак, - мовила тітка Клава, - ти ж у них стільки душі вклала, краса на весь будинок. Підливатиму-підливатиму. Не переймайся. Їдьте - відпочивайте.

Квітами дихав увесь дім Вікторії. Вони були скрізь: у кожному кутку, на підвіконні, на краєчку столів… Вони химерно обплітали веранду з північної сторони, хоча, з огляду на вічну тінь, прижитися тут не мали б. Усяк, хто опинявся у цьому помешканні, ніби до раю потрапляв. Дрібниці важкого робочого дня чи неприємності (а останнім часом вони були пов’язані, в основному, з нерівними стосунками: чоловіком, з яким розлучилася декілька місяців тому) залишалися за добротними, багатими (дякувати свекрові) дверима.

Вікторія з легкістю поглянула на будинок, який залишає на декілька тижнів, провела рукою по крилу автомобіля, подарованого чоловіком на останньому році їх сімейного життя. За ним також охорона наглядатиме: вона домовилася. У подробиці вдаватися не будемо, але із зручним “Шевроле” яскраво червоного кольору Вікторія була - як одне ціле. Віталася з ним щоранку, розмовляла дорогою до банку, де працювала начальником відділення (і тут свекрова робота, але інакшої кандидатури на цю посаду годі й було підібрати - на сина великих надій не покладав), увечері, повертаючись додому, виливала йому всю душу. Й авто не зраджувало своїй господині - служило вірно, тихо і покірно.

- Прощавай. Не сумуй тут без нас. Ми ненадовго.

Оселю після розлучення й “Шевроле” чоловік у Вікторії хотів забрати. Можливо, не стільки через меркантильність, якої йому не бракувало, а лишень щоб дошкулити дружині, аби відчула, як воно на світі без чоловікового плеча жити з медом. Не усвідомлював, що банківський бізнес, який належав батькові, тримається на плечах відмінниці, медалістки, спортсменки й активістки у шкільні роки Вікторії. А у нього, лінивого, безвідповідального, самовпевненого й надійно захованого за батьковими плечима, нічого не виходило. Зрідка, коли доводив справу до кінця, але Вікторії дошкуляв невдалими зауваженнями й липкими докорами постійно. Свекор же, на відміну від сина, добре бачив, що воно й до чого. На невістку міг залишити справи у банку, коли від’їжджав у відрядження. Ставився до Вікторії, як до своєї рідної доньки. Можливо, не стільки через золотий, як любив казати, характер жінки й гарні її професійні якості, а тому, що колись їх сім’я втратила дорослу вже доньку. Не раз зауважував, що Вікторія чимось на неї схожа - поглядом великих карих очей та доброю душею.

Син ревнував, що у дружини стосунки з його батьком куди тісніші, ніж у нього. Проте нічого те не змінювало.

Коли закрутилася-завертілася процедура розлучення, свекор не раз заводив розмову з Вікторією. Допитувався, чия-то ініціатива. Мовчала, що з чоловіком давно не ладиться - просто не виносять вони на люди свої стосунки. Не хотіла Вікторія засмучувати когось. Нехай уже в самої серце рветься на частини.

- Не хочеш розповідати - не треба, - важко підвівся із стільця чоловік. - Самі розберетеся - не маленькі. А давати поради у таких випадках - справа невдячна. Моє ставлення до тебе знаєш. Воно не зміниться. Я вас з онучкою любитиму й допомагатиму, чим зможу.

Чоловік не організовував скандалів й істерик. Лише погрожував, що залишиться вона у цім світі голою, босою й простоволосою - забере все. Не вийшло. Свекор не дозволив, присоромивши сина, що там залишається його дитина. Нібито заспокоївся. Тільки зрештою, коли свідоцтво про розлучення отримали і коли йому треба було обирати, йти жити до батьків чи винаймати власне помешкання, бо в одному домі з Вікторією вони не зжилися б, на порозі прошипів, що вони його ще не знають, незабаром побачать, на що здатний. Та всі знали, що то проста бравада порожніх слів, які нічого не означають.

Відпочити Вікторії не вдалося. Тітка Клава, збиваючись із слова на слово, зателефонувала й крізь сльози повідомила, що сталося лихо. Поруч з “Шевроле” Вікторії загорілася крута іномарка якогось підозрілого типа, який поселився в їх будинку нещодавно і займався хтозначим. Одним словом, з обох автомобілів - обвуглений, чорний метал. Піділляли такої суміші, яка з’їла тіла автомобілів, що й ніхто не бачив як. Вікторія з розпачу вирішила їхати негайно, але, обміркувавши за ніч усі деталі, відпустку все-таки продовжила. Авто вже однаково не повернути. Одне тільки додало болю в серце. Зателефонував чоловік, виправдовуючись, щоб не вважала, нібито він це зі зла зробив. Не тримає він уже на неї образи. Одружується за тиждень. Різні у них тепер дороги. Про автомобіль потурбується. Його тільки вивезти треба - за кермо не сядеш. Страхова компанія все залагодить - батько обіцяв. “Знову батько”, - гірко подумала про себе Вікторія.

Додому поверталася з тяжким серцем. Не вистачатиме улюбленого авто, керма у руках. Та нічого: люди ще й не таке втрачають. Яким же було здивування Вікторії, коли, переступивши межу між метушливою, не зовсім прибраною вулицею та своїм чистесеньким двориком, угледіла на тому ж місці, що й завжди, яскраво червоний “Шевроле”. Тітка Клава таємничим порухом дістала із шухляди листівку: “Пробачте за незручності, шановна незнайомко. Сподіваюся, я вам догодив”. А ввечері - стукіт у двері і незнайомий молодий чоловік, з яким вони, виявляється, зустрічалися на східцях дому й уже встигли перекинутися зацікавленими поглядами, простягнув через поріг букет квітів. “Не такий уже він дивний”, - подумала Вікторія перед сном і заснула цієї ночі напрочуд міцно й солодко. Уранці звично сіла за кермо новенького авто, де знайшла на панелі листівку: “Давайте з вами зустрінемося після роботи”. Усміхнулася і все розповіла автомобілеві. Давай дружити!