На Рівненщині чоловік без кистей рук працює столяром на заводі

За чотири роки, що Володимир Бовгиря працює у столярному цеху зірненського спиртового заводу, він витесав і змінив на нові усі віконні рами. Особисто їх засклив! Одним словом, працює нарівні з усіма. Чоловік цілком справляється зі своїми обов’язками і не відрізняється від колег. Крім всього іншого, він ще і спортсмен! Володимир Семенович - чемпіон області з настільного тенісу.

- Кожен інструмент я обладнав під себе, - пояснює Володимир. - Для цього на молоток чи ніж прилаштував кріплення з грубої шкіри, що надягаю на руку.

…10 березня 1978 року. Він - механік плиткового цеху порцелянового заводу. “Той день я запам’ятав на все життя. Я ремонтував 120-тонний гідравлічний прес. Пригадую, що заклав під нього плитку і почув голос за спиною: “Руки!”. Кричав один із співробіт-ників, його чимось вдарило. Я озирнувся подивитися, що з ним, тримаючи долоні з плиткою під пресом. Мене зненацька пригорнуло. Я спробував витягнути долоні, але було пізно. Ніколи не забуду цей моторошний тріск власних кісток. Я бачив, як повільно розповзаються... мої пальці, а з-під преса на підлогу стікає струмком кров. За ці п’ятдесят хвилин, поки мене звільняли, перед очима пролетіло все життя. Я чітко розумів, що рук мені ніхто не поверне, але чомусь вірив у чудо…”

“Дуже хотів підняти келих шампанського. І таки вигадав, як це зробити...”

- Справа у тому, що відразу після травмування я поїхав на Харківський протезний завод, але мені нічого цікавого не запропонували, - розповідає співрозмовник. - Тоді я відправився до Москви, потім - до Ленінграду. Мені показували гарні протези, від яких не було жодної користі. Я ж хотів, щоб мої руки були не для прикраси, а могли працювати!

Вислухавши мої побажання, ленінградські лікарі запропонували реампутацію і поділ передпліччя. Тобто відрізати руки до зап’ястя, а потім розрізати уздовж, зробивши щось на зразок клішні рака. Мовляв, так я зможу самостійно брати дрібні речі і перекладати їх з місця на місце. Сьогодні розумію, що якби тоді погодився на цю пропозицію, взагалі б нічого не зміг робити руками.

Лікарі дали мені два тижні на роздуми. Пам’ятаю, йшов лікарняним коридором у повній розгубленості, не знаючи, що робити. Несподівано до мене підійшов старенький професор і сказав, щоб я навіть і не думав лягати під ніж: “Ми ще не навчилися робити такі протези, які б заміняли руки. А ти, я бачу, людина наполеглива. Не сумніваюся, що вигадаєш, як прилаштувати свої культяпки”.

Я відразу повернувся додому на... власне весілля. Після того, що сталося, Галя навіть не думала залишити мене. Одружуватися відмовлявся я, оскільки не хотів зіпсувати їй життя... Ми разом вже 35 років. Це сьогодні я щасливий чоловік, батько і дід, а тоді не бачив свого майбутнього, не знав, як житиму далі. Перед весіллям мріяв підняти келих шампанського і таки вигадав, як це зробити. Здогадався, як у звичайну шкіряну рукавичку засунути підпірку і завдяки цьому підняти келих.

Сьогодні не існує практично нічого, щоб я не міг зробити самостійно. Абсолютно всю чоловічу роботу роблю сам. Навіть кошу і клепаю коси! Щоправда, з кухні дружина мене вигнала. Вона вважає, що мені ще потрібно повчитися смачно готувати. З харчуванням також проблем не маю - виделку чи ложку прив’язую до хусточки, а потім прикріплюю до руки.

Коли через рік я зустрівся із хірургом, що робив мені операцію, він був у захваті: “Я знав, Володю, що ті залишки твоїх пальців, які нам вдалося врятувати, знадобляться тобі у житті”. Лікар зберіг мені майже весь мізинець правої руки і половину великого пальця лівої. Я дуже вдячний йому за це. Сьогодні я однаково добре працюю двома руками, як звичайний чоловік. Молоток, зубило, лапа - ладнаю з будь-яким інструментом.

“Прилаштувавши під себе ракетку, почав грати. Спочатку кріплення натирало до крові”

Уже через два роки після травми Володимир Бовгиря працював приватним підприємцем. Він виготовляв на замовлення... меблі.

- Робив кухні, м’які куточки, стінки... Словом, усі меблі без винятку, - говорить Володимир Семенович. - Платив державі податок з прибутку. Замовлень було хоч відбавляй. Але часи змінилися і почалася жорстка конкуренція. Через десять років довелося згорнути свій бізнес.

Завдяки тому, що я зробив меблі багатьом співробітникам спиртового заводу, мені запропонували влаштуватися сюди на роботу.

Спочатку Володимира Бовгирю вважали на підприємстві дивиною. Не було такого дня, щоб хто-небудь не зайшов подивитися, як він працює. У перший день йому навіть іспит влаштували. Люди не могли зрозуміти, як безрукий стане працювати. Незабаром усі побачили, що Володимир Семенович не боїться роботи. При цьому встигає ще й спортом займатися.

- Я чемпіон району та області з настільного тенісу, а от на всеукраїнських змаганнях зайняв лише п’яте місце, - журиться спортсмен. - Після травми років двадцять не грав. Але постійно тягнуло до спорту, тому прилаштував під себе ракетку і почав грати. Щоправда страшно мучився і багато разів переробляв кріплення, яке натирало до крові. Сьогодні я мрію зайняти призове місце у першій трійці переможців.

Тож, побажаймо пану Володимиру успіхів в усіх його починаннях.