ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНОЇ ЖІНКИ

...1941 рік, село Старінки під Мінськом. Наша героїня - дівчинка-підліток. Їй тринадцять і вона має чудове ім’я - Ганна. Дівчинка бігає на шосе, вдивляється в блакить неба і незважаючи на кулі, що сиплються, як літній дощ, й вибухи, вдихає на повні груди життя. Тоді, у 1941 році, німці не встановлювали тотальний контроль над невеликими селами. Залишали там декілька поліцаїв, і цього вистачало. Про війну місцевим мешканцям нагадували тільки танки - ворог йшов на захід до серця держави. Та у 1943 році все змінилося. Саме в цей період німці оточили село з різних боків. Брат Ганни встиг вчасно втекти у ліс, де й переховувався до кінця окупації. А ось дівчина і її матір пережили і страхіття, і приниження...

…Усіх жителів загнали в школу. Ніхто не знав, що на них чекає. Можливо, розстріляють чи спалять разом зі школою. Важко уявити стан цих людей. Німці вишукували молодь. Авжеж, їм потрібна була робоча сила.

Доля закинула Ганну до Німеччини в місто Бранденбург. Значна кількість людей загинула у тамтешніх бункерах під час бойових операцій радянських військ. Але дівчина вижила. Вона тяжко працювала, перебиваючись пляцками з картопляного лушпиння та сухарями. Люди вмирали від холоду і голоду, від брутального ставлення господарів. Якщо згадати Білорусь, то жодна країна Європи не зазнала таких втрат та жертв серед цивільного населення, як ця. Недаремно вона отримала статус не лише героя, а й мученика. “Ко-ли війна закінчилася, моїй радості не було меж. Так хотілося повернутися додому, - пригадує Ганна Василюк. - Нам і до війни нелегко жилося. Батька вислали у Сибір. Він тяжко працював, видобуваючи руду. Мама ж лишилася з трьома дітьми. Часом нам і їсти не було що. А потім трапилося нещастя - молодша сестричка занедужала і померла. Зрештою батькові вдалося забрати нас до себе”.

У родині з’явився власний будинок та господарство. Проте батько мав сталевий характер і до дітей був суворим. “Одного разу старший брат був покараний за те, що взяв без дозволу лекала у квартиранта. До речі, тоді в нас знімав кімнату Микита Хрущов - майбутній генсек СРСР, - розповідає жінка. - Батько був сильним, вольовим козаком, який завжди дотримувався своєї точки зору, незважаючи на інших. Я його побоювалася. У 1939 році батька знову вислали, але ще далі, у Магаданську область, у місто Сусуман. Нам нічого не залишалося, як все продати і повернутися у Білорусь. Тут нас і застала війна...”

Після війни Ганна рік пропрацювала на кухні у таборі, допомагала нашим солдатам, а потім нарешті повернулася додому. Майже все господарство лягло на її тендітні плечі, адже мама хворіла. Невдовзі вона померла і Ганна знову залишилася сама. Та згодом батько викликав доньку на Колиму. Ця подорож здалася справжнім круїзом. Спочатку дівчина мандрує потягом з Москви до Владивостока. Десять діб під стукіт коліс минають швидко і цікаво: за вікном пливуть безкрайні простори Сибіру з його вічнозеленою тайгою, Байкал, гори... Далі - п’ять діб Охотським морем пароплавом. Ганна набирається вражень, заводить нові знайомства. Останній відрізок подорожі Магадан-Сусуман вона долає за дві доби автобусом. “Я й гадки не мала, що одружуся із кухарем. Мені подобалися чоловіки у воєнній формі: льотчики, моряки. Саме це змушувало моє серденько ритмічніше битися”. Ще б пак, війна зробила її небайдужою до війсковослужбовців. Не один офіцер писав їй листи, та всі вони були лише друзями.

За рік Ганна одружується, але цей шлюб був побудований не на коханні. Тоді, віддаючи данину традиціям, батьки сватали своїх дітей. Тож Ганна підкорилася волі батька. Дівчина була красунею, мала виразне обличчя, граціозну фігуру. Її зовнішність не відповідала параметрам сьогодення. У моді були округлі форми, широкі стегна, пишні груди, зачіска з начосом, завивкою. Ганна типова дама другої половини 20 століття, носила капелюшок і ніколи не витрачала час на макіяж. Завжди мала парадний вигляд, навіть вдома - у халаті і з неукладеним волоссям її ніхто не бачив. Від залицяльників відбою не було, проте перебирати не довелося. Чоловік виявився старшим за Ганну на 22 роки. Однак він мав світлий розум і велике серце. Жінці пощастило - з ним вона не знала нужди і почувалася, мов за кам’яною стіною. Ганна поїхала у світ за чоловіком на його вітчизну і тут, на Костопільщині, й залишилася. В Україні вони побудували дім і виховали чотирьох дітей. За своє життя Ганна Василюк стала дружиною, мамою, бабусею та прабабусею і цілком присвятила себе дітям та онукам. Щоранку, розплющуючи очі, Ганна говорить: “Незважаючи ні на що, життя вдалося!”