Мовчи, просто обійми

Усі тут приречені і тихе передчуття смерті в лікарні не давало про це забути. “Я звідси піду. Я не чекатиму поки в душі не залишиться нічого, навіть порожнечі. Я хочу жити, навіть, якщо залишилося два місяці. Я не здамся, я житиму надією, віритиму в щастя”.

Знову вдома… Ніби нічого не сталося. Але ж сталося. Та вона не думатиме про це зараз. Заплющила очі. Знову згадала його. “Ненавиджу…” Але за що? За те, що він її покинув? Хоча вона ж сама його відштовхнула. Він просто не зрозумів, багато не зрозумів, та чи можна його звинувачувати? Сама захотіла… Пожертвувала коханням… Ні, вона не шкодує. Якби час повернути, вона б зробила те саме. Але чогось не вистачає. Людська користь. Ніщо, навіть найкращі вчинки не робляться без надії на те, що тобі будуть вдячні. Але ж вона сама цього захотіла…

Осінній парк, листя, небо… Як вона могла раніше цього не помічати?! Приємна прохолода вітру, ніжні дотики сонячного проміння… Невже місяць? Як швидко… Залишилася тільки мить. Смішно. Завжди залишається мить, але зараз це особливо відчуваєш. Дні перетворювалися на секунди, тижні - на години. Так минув місяць, минав другий. Життя було звичайним, та всередині разом із кров’ю розливалася смерть. Чомусь згадалися шкільні уроки української літератури і Григорій Сковорода, який так само, як і вона, пережив свій Останній День.

Їй було страшно. Вона не була однією із тих героїнь історичних романів, що помирали з мужньою безвихіддю в очах. Вона не хотіла, щоб знайомі сказали: “ВОНА померла героїчно”. У неї в очах був страх, який поїдав її зсередини. Він став гіршим за смерть.

Тихий стук у двері, рипіння старих завіс…

“Це ВІН”, - закалатало серце. “Так”, - прокинулася душа. Він зайшов і з першого погляду вона зрозуміла, що він ЗНАЄ…

- Привіт, - раптом озвався він, вирвавши її з виру думок. - Я… пробач… Я не знав… Думав покинула…

- Не треба, я сама це вирішила. Хотіла, щоб ти був щасливим. Залиш мене, я не хочу завдавати тобі болю. Завтра…

- Я помру разом з тобою.

- Ні, я хочу, щоб ти жив і був щасливий. Зроби це для мене, гаразд.

- Ти не…

- Не говори нічого, просто обійми.

Ранок. Вони не спали цілу ніч. Як багато хотіли сказати один одному раніше і тільки зараз зрозуміли непотрібність слів. Вона ледве могла дихати. Тіло кричало від болю. Він ніжно тримав на руках найдорожчу людину у його житті, частину своєї душі. Серце розривалося від болю - дві лінії, два життя, яким не судилося бути разом.

На вулиці сонце. Чиєсь життя починається. Хтось радіє теплому дню, але… Вони плачуть без сліз. Його губи ледь поворухнулися та вона зрозуміла: “Люблю”. І вона померла: душа, зігріта осіннім сонцем та вічним, незламним “люблю”.