Замість срібного весілля – розлучення

Срібне весілля! Яка приємна дата! Йшов і не помічав навкруги себе нікого, був у роздумах. Підводив підсумки прожитих із дружиною років. Згадав той день, коли ніс наречену на руках до машини. Як вони тоді кохалися! Які були щасливі, присягалися у вірності одне одному перед образами у церкві. Оля дотримувала клятви, а от його спокусила нечиста сила. Три роки жили в щасливому шлюбі, виховували двох діток, раділи кожному дню. Чекала дружина з роботи, як янгола з небес, а він квапився додому, брав на руки крихіток і вважав себе найщасливішим батьком. Думалось, так буде завжди.

Але, як кажуть, життя непередбачуване. Усе почалося, коли до них на роботу влаштувалась молода, вродлива працівниця бухгалтерії. Не раз помічав, як пронизувала його своїми голубими, як небо, очима, як грали в них іскринки, коли розмовляв з нею. А яка посмішка! Тож не втримався, коли заманила Олеся до себе додому. Відчував тоді провину перед Олею, гадав, то було помилкою, яка ніколи не повториться. Але коханка все більше і більше затягувала у свої тенета, не переймалася тим, що в нього двоє дітей. Хотів уже й покинути, та повідомила, що вагітна від нього, а згодом народила сина. Тримав усе в таємниці, але хіба від людей щось сховаєш? Донесли про це Олі. Як тоді плакала, просила схаменутись, усе простила, аби став на вірний шлях. А він не оцінив доброго серця дружини, продовжував скакати в гречку з іншими жінками, та й про Олесю не забував.

Від тих думок аж стрепенувся: завинив перед Олею! Ні, все, годі! Ось на срібному весіллі поклянеться, як тоді, що буде вірним їй до кінця своїх днів. Вона заслужила, бо не кожна жінка таке витримала б.

Підійшов до будинку, сів на лаву, усміхнувся щасливо. Зараз зробить сюрприз Олі, бо вона, певно, й сама забула про ювілей. Та не знав Петро, який сюрприз йому підготувала дружина. Натиснув на кнопку дзвінка. Ніхто не відкривав. Натискував довго, та безрезультатно. Ключем відкрив двері. Обійшов усі кімнати - дружини не було. Зайшов у кухню. На столі помітив нерозкритий конверт, адресований йому. Глянув на адресу відправника - суд. Здригнулося серце. Здається, нічого кримінального й не зробив. Тремтячими руками відкрив його. Там була повістка на розлучення. Глянув на число - дата срібного весілля. Не міг прийти до тями. Чекав на дружину, а її все не було. Таке трапилося вперше.

Коли опівночі задзеленчав дзвінок, відкрив двері й сердито спитав Олю: “Де ти вештаєшся?”. Вона була напідпитку, а раніше не пила. “Питаю ще раз, де ти була?” - не здавався Петро. “Що, не подобається? - з усмішкою відповіла. - А я ж тебе всі роки отак чекала й привітно зустрічала. Думаєш, мені приємно було? Сьогодні в нашого внучка Стасика іменини, ти згадав про це? Як мені було соромно перед дітьми, що немає батька”. “А що це за повістка до суду?” - спитав не своїм голосом. “Це те, що ти заслужив у мене, Петре. 26 липня ми з тобою розлучимося. Двадцять п’ять років з тобою мучилась. Тож, замість срібного весілля, як буває в щасливих сім’ях, у цей день хочу розійтися з тобою, щоб не заважати. Діти, заради яких жила з тобою, уже дорослі, мають свої сім’ї, якось проживу”. “Що ти надумала, Олю? - ніби спокійно, переводячи на жарти, - казав Петро. - Що скажуть наші син і донька?”. “А це, Петре, вони й порадили мені так зробити. Хто-хто, а вони бачили, скільки сліз вилила через тебе. Ти їх навіть не виховував. Чи потрібний їм такий батько, який жив своїм життям? Що з тобою сталось? Адже ми так кохали одне одного. А потім я стала для тебе наймичкою: варила смачно їсти, прала одяг, прасувала, бо ти любив гарно одягатись до своїх пасій. Мені навіть спати було гидко з тобою, коли серед ночі з’являвся додому. Та й коли то було?”.

“То давай хоч відгуляємо срібне весілля, а потім усе вирішимо”. “Ніколи цьому не бути! - випалила Оля. - Ти хочеш покликати всіх своїх коханок й осоромити мене перед ними? Мовляв, бачите, як кохаю свою дружину, а сам будеш підморгувати їм”. “Ні, кохана, - уже на лагідний тон перейшов Петро, бо ж бачив, що налаштована серйозно. - Давай почнемо спочатку, клянуся, що все зміниться в кращий бік і буду вірним тобі до кінця своїх днів”. “Горбатого могила виправляє, Петре. Не трать своїх сил, прибережи на суд”. “Я не дам дозволу!” - уже випалив сердито. “А він мені й не потрібен. Діти в суді підтвердять мої аргументи, і цього досить. Іди куди хочеш. У тебе є до кого, навіть до дітей позашлюбних!”.

Зрозумів Петро, що безповоротно втратив сім’ю. Звичайно, думав він, Олеся прийме його. Але згадав, як не раз казала: “Ти був би в мене, як шовковий, ніколи на сторону не пішов би”. Оля йому такі ультиматуми ніколи не ставила. Вона тільки благала, щоб схаменувся. Такої дружини вже в нього не буде, розумів добре. Що ж, пізно він її оцінив. Згадав слова покійного батька, який казав: “Синку, схаменися”. Та хіба дослухався?..