ОСТАННЮ ВОЛЮ БАТЬКА ПОМІНЯВ НА ДОЛАРИ...

По-різному складалася доля в синів. Дмитро був старшим за Максима на два роки. Учився в школі добре, батьки покладали на нього великі надії, підтримували, допомагали в усьому. Після закінчення інституту працював головним інженером на заводі, згодом вступив до лав Комуністичної партії. З цього, мабуть, і почалася його кар’єра. Він зумів пристосуватися до життя. Дмитрову відданість помітили - став працівником райкому партії. А там щаблями службової драбини дійшов і до обласного центру. Одружився, виростив двох синів. У таких сім’ях і діти не бідують, обидва теж закінчили вищі навчальні заклади, батько забезпечив їх житлом. Та й сам мав добротний особняк у центрі міста, заміську шикарну дачу. Старенький батько, коли іноді приїжджав до сина в гості, дивився на це все багатство й тільки мовчки хитав головою. Дмитро розумів, що думав батько, та все казав: “Не дивуйтеся, тату, ви все життя працювали руками, а я головою. Дивлюсь, як живуть ті, хто поруч зі мною, то й не хочеться відставати від них. Як бачиш, вдається”. Батько, який усе життя працював чесно, подумки не схвалював сина, але мовчав.

Максиму ж судилася інша доля. З дитинства хворобливий, він залишився біля батьків. Не закінчував інститутів, лише ПТУ, після чого все життя сумлінно працював на заводі електрогазозварником. Як кажуть, жив на одну зарплату. Коли одружився, народилося двоє діток - син і донька, отримав від заводу двокімнатну квартиру. Відтак Пилип із Софією залишились самі. Але син з невісткою не забували їх. Постійно допомагали по господарству. Дмитру ж ніколи було, він завжди заклопотаний власними справами. Коли Софію паралізувало, невістка Валя доглядала свекруху, як дитину. Хоча й удома турбот не бракувало, бо ж сім’я. Але вона насамперед бігла з роботи до хворої, бо що ж можуть чоловіки? Вдячна свекруха називала її донечкою. Старша ж невістка Оксана навіть і не підійшла до неї ні разу. Коли востаннє приїхали з Дмитром, зайшла в кімнату, де лежала Софія, скривилася і, не привітавшись, вийшла.

- Що з тобою? - глянувши на дружину, запитав Дмитро.

- Не можу там бути, ледве не задихнулась.

Почула це мати, бо ж розмова була в сінях, але нічого не сказала ні їй, ні сину, тільки заплакала. Отак і поїхала невістка, не підійшовши до хворої.

Невдовзі Софію поховали. Після смерті дружини, з якою прожив п’ятдесят чотири роки, Пилип довго не протримався, прикувала і його хвороба до ліжка. І знову всі турботи по догляду за хворим батьком лягли на плечі меншої невістки. Бачив Максим, що Валя аж змарніла від усього, бо й у самої здоров’я було кепське. Та ця людина з добрим серцем ніколи не скаржилась. Три місяці лежав батько. Старша невістка і не навідалась бодай раз. Коли відчув Пилип, що вже сили покидають його, забажав, аби приїхав старший син. Тож коли Максим зателефонував йому, він відразу ж з’явився. Сіли сини та невістка біля батька, він дивився на них зі сльозами на очах, ніби просив порятунку. Усі мовчали. Зібравшись із силами, Пилип слабким голосом почав:

- Дітки мої, я прощаюся з вами, бо йду вже до матері, вона кличе мене до себе. А ви живіть дружно, щоб ми там спокійно спали. Не ображайся, Дмитре, але хату заповідаю Максиму, він завжди був з нами, до останніх днів життя. Це моя остання воля. Чи не будеш перечити?

- Ні, тату, - спокійно відповів Дмитро. - Хай буде так. Мені нічого не потрібно. Та й остання воля батьків для дітей - закон. Його порушувати гріх!

Батьку від Дмитрових слів полегшало, він піднявся, сів на ліжку. Здавалося, зараз встане й піде. Однак те полегшення було тимчасовим. До ранку його не стало. Лишилися сини самі. Ніби й усе в них було гаразд. Не діти ж, а люди пенсійного віку.

Ішов час, Максим робив ремонт у батьківській хаті, облаштовував обійстя. Коли минуло шість місяців після смерті батька, Максим пішов з документами в нотаріальну контору, аби переоформити будинок на себе. Оскільки офіційного заповіту не було, мусив узяти у старшого брата письмову відмову від спадщини. Проблеми в цьому не бачив, адже не забулися Дмитрові слова перед батьком. Та помилився, бо коли повідомив про це брата, той негайно приїхав з дружиною та заявив: “Якщо хочеш мати хату, сплати мені тисячу доларів”.

У Максима аж в очах потемніло. Він навіть і подумати не міг, що рідний брат поставить йому такий ультиматум.

- А як же остання батьківська воля? - тільки й запитав. Тут слово вставила дружина Дмитра:

- Якщо не хочете платити, оформляйте спадщину на двох, і ми свою половину продамо.

Зрозуміли Максим з Валентиною, що Дмитро стоятиме на своєму. Бо не стала законом для нього остання воля батька. Через свою жадібність він утратив совість і все святе. Змушений був Максим на старості років залишити вдома хвору дружину та їхати на заробітки, щоб розрахуватись із заможним братом.

Коли брав Дмитро долари від Максима, рука не тремтіла. Але чи думав він у ту мить, що гроші, зароблені братовим потом, розійдуться, а життя буде продовжуватись. І захочеться йому поїхати до отчого дому, та не зможе, бо він для нього став чужим. Не посидить з братом і на могилі батька, бо не дотримав перед ним свого слова...