Ціна щастя – життя

Не моряки і не капітани були їй просто нецікаві. Поруч з педінститутом, де вона навчалася на викладача молодших класів, знаходилося військово-морське училище. Курсанти снували повз інститут, розбурхуючи уяву Маші: хто з них стане її капітаном? Потім почалася війна. І всі хлопці-курсанти пішли на фронт, й її капітан теж разом з ними. Маша недовго думала, перш ніж подати заяву з проханням йти медсестрою. Пройшовши тижневі курси підготовки, вона опинилася в епіцентрі війни.

Роки війни. Скільки про них вже написано і сказано... Маша ціпеніла від жаху і глохла від гуркоту снарядів та куль. І тільки якесь тупе, але від цього не менш прекрасне і благородне, почуття обов’язку змушувало її повзати під ворожим вогнем, перетягуючи поранених в укриття.

Поранення. Рано чи пізно це повинно було трапитися. Машу разом з її підопічними бійцями переправляють у тил. У госпіталь. Після одужання до самого кінця війни Маша так і пропрацювала в госпіталі медсестрою.

Коли закінчився цей чотирирічний кошмар, молода жінка повернулася до рідного міста, Ялти. Стала працювати спочатку у вечірній школі, навчати робочу молодь, а потім, через десять років, Марія Львівна, як її називали учні, стала викладати дітям. Протягом усіх цих років, таких важких і тривожних, наполовину голодних, єдиною її розрадою було море. Вона виходила на набережну, сідала на лавку і дивилася в далечінь. Так уже повелося, що не заладилося в особистому житті з самого початку. Примарний капітан ревниво охороняв честь і вірність своєї коханої і не давав нікому підійти до неї. Як тільки на горизонті з’являвся потенційний кавалер, він шепотів їй на вухо: “Ти тільки подивися на нього - штани не відпрасовані, туфлі в позавчорашньому бруді... А говорить як: два слова зв’язати не може, і те - все про себе і про себе... Та й до чарки аж надто не байдужий...”.

У школі було добре. Учні її дуже любили. Навіть закінчивши школу, відвідували її будинок. При цьому завжди, як приходили, дарували макети кораблів, і не тільки з яскраво-червоними вітрилами. Марія Львівна знала, що за очі учні називають її Асоль. Але не ображалася, навпаки, це добре прізвисько живило її дівочі мрії. Тільки ось Асоль дочекалася свого капітана Грея, будучи ще зовсім молоденькою і прекрасною, а Марія Львівна вже через рік на пенсію піде. На обличчі сітка зморшок, сплетена з прожитих років, за плечима ціле життя, а в душі... У душі вона все та ж романтична і мрійлива Машенька, що з таємним захопленням задивлялася на курсантів і червоніла від їх ненавмисних ковзних поглядів. На пенсію Марію Львівну проводжали з почестями, з повагою і жалем - хороша людина, гідний педагог, Заслужений вчитель України йде з колективу. Таку людину не зможе замінити, мабуть, ніхто. Всі говорили красиві і добрі слова, плакали, обіймали Марію Львівну, дарували квіти та подарунки, було приємно й сумно. Школа з її радощами і бідами, з її буднями і святами стала величезною частиною її життя. Що чекало її попереду? Тиха однокімнатна квартирка, заставлена макетами кораблів, книжечка “Червоні вітрила” на столі та самотні прогулянки набережною.

Після урочистих проводів Марія Львівна пішла додому, а дорогою завернула до моря. Тримаючи в руці оберемок квітів і сумку з подарунками, вона повільно підійшла до своєї лавочки і важко опустилася на неї. Тільки зараз вона усвідомила, що стала нікому не потрібною, і ці думки старили її буквально посекундно. Механічно вона обривала пелюстки з букетів і кидала їх на землю, а з очей текли зрадницькі сльози. І раптом вона почула низький чоловічий голос: “Обсипала додолу пелюстки від нещастя або від туги. Обсипала і чекала когось, а у двірника була робота...”

- Чиї? - Механічно запитала Марія Львівна, маючи на увазі вірші.

- Експромт, - відповів голос. - Ви ось тут пелюстки обсипаєте і нас заодно без роботи не залишаєте. Марія Львівна підняла очі і побачила перед собою двірника з мітлою, який дивився на неї трохи суворо і погладжував рукою свої шикарні вуса.

- Вибачте, я ненавмисно, - зніяковіла вчителька.

- Та нічого, смітіть, мені навіть подобається. Я побачив вас здалеку й подумав - чи не здається мені це: прекрасна жінка, вся усипана квітами сидить одна, дивиться на море і плаче...

Так відбулося їхнє знайомство. Марії Львівні здавалося, що так не буває. Вона вже занадто стара, щоб закохуватися. Але це сталося. Щодня вона чепурилася, ретельно вкладала своє сиве, але все ще густе і блискуче волосся у високу зачіску, капала духи на зап’ястя і летіла на набережну. Перше в її житті почуття, таке сильне і прекрасне, наповнило її по самі вінця, немов вершковий крем. А там, на її лавці, вже сидів, попихкуючи люлькою, двірник. На лавочці лежали квіти, а біля дерева стояла мітла.

І щоразу Матвій Тимофійович починав своє вітання у віршах і трохи помпезно підносив букет своїй прекрасній дамі. Вони бродили парком до самої темряви, розмовляли, читали вірші, сміялися і молоділи на очах. Матвій Тимофійович зізнався, що теж на пенсії, а двірником пішов підробляти, щоб не нудно вдома сидіти було. Діти вже повиростали й роз’їхалися хто куди, а дружину поховав ще шість років тому. Романтичні прогулянки тривали два місяці, а потім... В один прекрасний серпневий вечір Матвій Тимофійович, стоячи на одному коліні, як середньовічний лицар, урочисто запропонував Марії Львівні свою руку і серце. Справжній сюрприз чекав на шістдесятирічну Асоль у день реєстрації шлюбу. Коли вона вийшла з дому в прекрасній рожевій сукні з гілочкою жасмину в сріблястому волоссі, побачила, що біля під’їзду чекає біла “Волга”, а її наречений... Її дорогий двірник Матвій Тимофійович виявився... адміралом у відставці. У день весілля він був при повному параді: у білому кітелі і з орденами на грудях. Звичайно, навіть якщо б він все життя пропрацював двірником, це нічого б не змінило у їхніх стосунках. Але Машенька, яка прокинулася в Марії Львівні, не думала про це: вона була безмежно, нескінченно щаслива і прошепотіла Матвію Тимофійовичу:

- А знаєте, мій капітане, мрії мають дивну властивість збуватися!

“Я не знаю, - пише Марія Львівна у своєму листі, - скільки нам відміряно в цьому житті щастя, але я не проміняю своє життя ні на яке інше. Я розумію, що стати такою щасливою можна тільки дізнавшись ціну справжнього щастя. А ціна йому - життя”.