Олег ДОЩУК: “Кращі часи ми побачимо першими”

Народився 8 червня 1957 року в с. Красносілка Бершадського району Вінницької області. Зі слів Олега, прекрасне село на лівому березі Південного Бугу, яке сьогодні б назвали “просунутим”. Адже в селі ­ цукровий завод, залізнична станція Генріхівка, середня школа, ринок (працював двічі на тиждень ­ у п’ятницю та неділю), а також ­ гордість району, а може, і всієї області ­ футбольний стадіон. “Розташований за 200­250 метрів від берега Бугу, він мав прекрасне трав’яне покриття”, ­ згадує Олег Харитонович, який, попри поважний вік, кожні вихідні ганяє шкіряного м’яча з друзями, закоханими, як і він, у футбол.

“Забудьте все, чому вас учили в інституті”

У 1973 році випускник середньої школи Олег Дощук поступив на навчання в Київський політехнічний інститут. Після закінчення КПІ в 1979-му був направлений на роботу на дослідний завод смт. Іванків Київської області.

- Вимоги до молодих спеціалістів були надзвичайно високими, - ділиться спогадами Олег Харитонович, - вже через тиждень мого перебування на заводі нікого не цікавило, що я тільки прийшов і чогось не знаю. Доводилось вечорами зай­матися самоосвітою - на заводі була непогана бібліотека. При цьому часто згадував Аркадія Райкіна: “Забудьте все, чому вас учили в інституті”.

Через Іванків, головним досягненням якого була прекрасна навколишня природа, проходив маршрут “Київ - Прип’ять”. Відстань до знаменитої АЕС - 70 кілометрів. Але під час Чорнобильської катастрофи Олега Дощука в Іванкові вже не було: відпрацювавши за направленням три роки, в травні 1982 року він приїхав до Рівного, де проживали батьки дружини, і влаштувався на роботу на радіо­технічний завод.

- Мені знову прийшлося перекваліфікуватися, адже взяли мене майстром в електроцех, - розповідає Олег, - але швидко освоїти роботу допоміг іванківський досвід самоосвіти. Напевне, вивчив нову справу дос­конало, тож на початку 1988-го був призначений начальником електроцеху, пройшовши до цієї посади всіма кар’єрними щаблями - майстер, старший майстер, заступник начальника цеху. Оскільки цех, яким я керував, був допоміжним, у мене в душі була мрія спробувати себе в основному виробництві. В історії радянської країни друга половина 80-х - період горбачовської перебудови, виборність керівників підрозділів та інші паростки демократії. В січні 1989-го, коли стало вакантним місце начальника основного монтажно-складального цеху, який видавав до 70% продукції заводу, на загальних зборах колективу я був вибраний начальником цеху. Знав, що буде важко, але не уявляв наскільки. В перші два місяці було величезне бажання все кинути і повернутись в електроцех. Допомогла підтримка дружини: вона вірила і була впевнена, що в мене все вийде.

“Ми вже жили цементом та шифером”

Уже через півроку Олег Дощук став досвідченим начальником монтажно-складального цеху. Дуже допомогло те, що з вересня 1986 року по березень 1987-го він за направленням заводу півроку навчався в Московському інституті управління й отримав кваліфікацію “Організатор промислового виробництва”.

- Звичайно, для того, щоб стати хорошим начальником цеху, прийшлось іти на жертви, - з гіркотою каже Олег. - Найбільше, на жаль, від моїх успіхів постраждала сім’я. Діти росли без батька - робочий день починався о восьмій ранку, а закінчувався о десятій-одинадцятій вечора. Йшов на роботу - діти ще спали, приходив - вже спали. Вихідний був один на місяць - перша неділя місяця. Так продовжувалося до розвалу СРСР, який зустрів дещо болісно - ніяк не міг повірити, що справа, якій я посвятив стільки сил і часу, нікому не потрібна. Підприємство, що було частиною радянського ВПК, виготовляло засоби захисту для стратегічних бомбардувальників - прилади радіоелектронної протидії. Останній комплекс РЕП завод випустив у березні 1992 року.

Олег ще рік чекав, що виробництво відновиться, але, коли в червні 1993 року був відправлений у відпустку за власний рахунок (а де його взяти, той власний рахунок), звільнився. Почалось “автономне плавання”. Було важко, займався чим міг - продавав ліс, автомобілі, цукор, борошно і ще багато різного. На їжу й одежу вистачало, та хотілося чогось більшого. І коли в травні 1997 року друг запропонував Дощуку допомогти йому продавати здолбунівський цемент, він без вагань погодився.

- Цемент, - розповідає Олег Харитонович, - нам передавали на реалізацію газотрейдери, нашим завданням було його реалізувати з дисконтом і розрахуватися з ними. Коли трейдери пішли, а сталося це досить швидко, ми вже жили цементом та шифером і не могли все прос­то кинути. В січні 1998 року створили товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційну фірму “Будвест” і продовжили співпрацю з ВАТ “Волинь” (нині ПАТ “Волинь-Цемент”). У квітні 1998 року я був призначений директором товариства, яке очолюю понині.

“Найкраща в Рівному

база - у дзюдоїстів”

У 2002 році фірма “Будвест” разом із тренерами по дзюдо створила спортивний клуб “Олімпійські надії” для розвит­ку боротьби дзюдо в Рівному. Олег Дощук був обраний віце-президентом клубу. Була замовлена проектно-кошторисна документація на реконструкцію частини Будинку фізкультури “Авангард”, де знаходився зал боротьби. Весною 2004 року розпочалась реконструкція, а в січні 2005-го об’єкт був зданий в експлуатацію. Інвестором реконструкції була фірма “Будвест”. Спортсмени клубу отримали сучасний тренувальний зал із роздягальнями, душовими кімнатами та тренажерним залом. Для опалення приміщення і гарячого водопостачання вбудована автономна котельня. Всі комунальні витрати клубу несе “Будвест”.

- Практично жоден вид спорту в Рівному не має такої чудової матеріальної бази, як дзюдоїсти, - переконаний Олег Харитонович. - Наша база є основною для Паралімпійської збірної України з дзюдо. Вихованці заслуженого працівника фізичної культури і спорту України, заслуженого тренера України з дзюдо, старшого тренера збірної команди України з дзюдо серед спортсменів з вадами зору, президента СК “Олімпійські надії” Михайла РОМАНКЕВИЧА - чемпіони та призери чемпіонатів Європи і світу серед молоді й кадетів. Переможцями ХІV літніх Паралімпійських ігор в Лондоні з дзюдо стали Олександр КОСІНОВ та Давид ХОРАВА, бронзові нагороди вибороли Юлія ГАЛІНСЬКА та Наталія НІКОЛАЙЧИК.

На жаль, нині набагато зменшилися продажі цементу, а це - основний напрям діяльності ТОВ ВКФ “Будвест”. На це є як суб’єктивні, так і об’єктивні причини. Серед об’єктивних - економічні негаразди в державі, відсутність капітальних вкладень та, як наслідок, знач­не скорочення цивільного і промислового будівництва. Але ми - оптимісти: оскільки відродження будь-якої економіки починається з будівництва, а будівництво - зі споживання цементу, то кращі часи ми побачимо першими.

“Батько - мій моральний авторитет у житті”

- Всім, чого я досягнув у своєму житті, завдячую своїм рідним - батькам та дружині, - наголошує Олег Харитонович Дощук. - Батько, якого вже 14 років немає в живих, був прос­тою людиною, автослюсарем. На його долю випало пережити страхіття війни, полону, втечу зі знаменитої “Уманської ями” і похід у лавах Радянської армії через усю Європу - визволені від фашистів Бухарест, Будапешт, Відень та Прага вдячними оплесками зустрічали радянських воїнів-переможців.

Батько завжди був для мене моїм моральним авторитетом у житті. Після війни він одружився на вдові - моїй матері, на руках у якої було двоє дітей-сиріт. Всіх нас вивчили, допомогли отримати вищу освіту. Сестра стала лікарем, брат - гірничим інженером, а я - інженером-електриком.

Моя мати, переживши Голодомор, окупацію та голод 1947 року, все життя пропрацювала вчителем української мови та літератури. 12 травня 2013 року мамі виповнилося 87 років. Незважаючи на поважний вік, мати до цих пір пам'ятає майже всього “Кобзаря”, цікавиться життям і дуже переживає за майбутнє нашої неньки-України.

З дружиною Ларисою ми познайомилися під час навчання в інституті, вже 35-й рік як одружені, виростили двох синів. У 2005 році в нашу сім'ю прийшло велике горе: трагічно загинув старший син Олексій. Йому йшов 26-й рік. Але, на щастя, дівчина, з якою він збирався одружитися, за три тижні до його смерті завагітніла і народила нам його копію - внука Олежку. Вони живуть з нами, тож народження внука трохи втамувало наш біль.

Молодший син Дмитро закінчив юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, затим влаштувався на роботу в Міністерство охорони навколишнього середовища, де і зараз працює начальником відділу законотворчої роботи і зв’язків із Верховною Радою України. В його сім’ї підростає мій молодший внук - Роман.

30 серпня 2012 року в Лондоні стартували XІV Паралімпійські ігри. Перший день ігор відразу приніс Україні золоту медаль. Завоював її 24­річний дзюдоїст Давид ХОРАВА з міста Дніп­ропетровськ, який виступав у ваговій категорії до 66 кілограмів. У фінальній сутичці він здолав китайця Жао Ксю.

Михайло РОМАНКЕВИЧ ­ президент СК “Олімпійські надії”, “хрещений батько” українських чемпіонів Європи та світу з дзюдо.

Щаслива мить перемоги. Майстер спорту України міжнародного класу з дзюдо серед спортсменів з вадами зору, володар золотої медалі Паралімпійських ігор 2012 року Олександр КОСІНОВ: “У Рівному створені дуже хороші умови для тренувань дзюдоїстів, тож я вирішив тут залишитися”.