“Я вас любив так віддано і ніжно...”

­ Як вам фільм? ­ Зважився на банальне запитання.

­ Дарма втрачений час, ­ відповіла та і знову зацікавлено поглянула на юнака.

­ А що, як ми сходимо на морозиво? ­ Запропонував, звертаючись до обох дівчат.

Подруги мовчки переглянулися і ствердно кивнули головою.

Щоправда, знайти відповідне місце, де можна було б поласувати морозивом ­ виявилося непросто. Кафе в ті роки у місті було небагато. А ті, що працювали у вечірню годину, були вщент заповнені відвідувачами. І все ж Віталію вдалося прилаштуватися за маленьким столиком. За морозивом та соком розговорилися. Дівчину звали Нілою, а її подругу ­ Любою. Невдовзі вони посадили Любу на останній тролейбус і залишилися наодинці.

­ Я проведу вас?­ Запитав несміло.

­ А ми майже прийшли,­ Ніла лагідно усміхнулася і показала рукою на будинок. ­ Ось тут я і мешкаю.

Віталій все­таки провів дів­чину до під’їзду, незважаючи на її протести.

Він запропонував зустрітися наступного дня, але Ніла запереч­ливо похитала головою.

­ Давай ліпше у неділю,­ несподівано перейшла та “ти”.­ Сходимо в парк, покатаємося на атракціонах, чи ти проти? ­ І грайливі бісики блиснули в її очах.

Від цієї пропозиції Віталій був на сьомому небі...

Вони зустрічалися вже майже три місяці. Часто хлопець заходив до Ніли на роботу (за фахом вона виявилася культпрацівником), потім вони гуляли містом, обговорювали останні новини культурного життя. З цією дівчиною йому було так просто і легко. До того ж Віталій кохав її понад усе, проте ніяк не наважувався зізнатися у своїх почуттях, бо тільки намагався завести про це мову, як Ніла переводила все на жарт. Вона чудово до нього ставилася, цінувала їхню дружбу, але однієї дружби Віталію було мало ­ його серце переповнювалося теплом і любов’ю до дівчини, про яку, здавалося, мріяв усе життя. Та чи був він сам її мрією?

Якось у вихідний вони поїхали за місто на пікнік. Компанія виявилася невеликою: вони удвох та його друг Володя зі своєю дівчиною. Знайшли чудову галявину, розвели вогнище. Потім смакували печеною картоплею і яблуками. Апетит був чудовий, настрій також. Коли поверталися додому, Віталій вловив, як Володя з Нілою декілька разів обмінялися дивними поглядами. При виході з електрички Володимир обережно притримав дівчину за плечі, і Віталій знову помітив, як невловима тінь тривоги пробігла по дівочому обличчю.

А ще через місяць він випадково побачив, як його дівчина і його ж друг цілувалися у парку...

Він навіть не знав, що діяти. Злість і ненависть розривали серце. Володя ­ його найліпший друг, а вчинив так підло. Але ж Ніла... Схоже, вона була не проти такого повороту подій. Значить, також зрадила його, перекреслила їхні найкращі дні, розтоптала його вірне кохання... А втім, хіба вони говорили колись з нею про кохання. Це він любив її до безтями, вона ж лише відбувалася жартами...

Подальша розмова з Нілою ще більше розтривожила серце. Так, вона зізналася, що вважала і завжди вважатиме його своїм найкращим другом, що їм було чудово проводити час разом, а щодо інших стосунків, то навіть в думках не допускала подібного. Саме Володимир став її коханням з першого погляду.

Невдовзі вони одружилися. Віталій не пішов на це весілля. Для нього це був похорон його любові...

Через рік Володимир запросив його стати хрещеним батьком їхнього первістка. Кажуть, не гоже відмовлятися, тому і погодився. Сидів за святковим столом, дивився на чужу дружину, краса якої ще більше розцвіла, і відчував, як краялося серце. Був певен, покликала б, пішов би з нею на край світу. Дарма, що заміжня, з дитиною. Став би вірним чоловіком і зразковим батьком, ніколи не дорікнув би минулим. Не покликала.

Відтоді минуло понад двадцять років. А вона залишилася такою ж молодою і красивою, хоча двоє синів уже дорослі. Вони часто зустрічаються сім’ями. Віталій довго не одружувався, а потім все­таки зважився. Його обраниця ­ чудова жінка, прекрасна мати й господиня. Живуть ніби й непогано і стосунки між ними лагідні, теплі. Та варто зустрітися з нею, своїм юнацьким коханням, відчуває, як втрачає розум. Небо прихилив би до ніг ­ тільки б забажала. Як у тій пісні, не дають йому спокою “ті темні очі ні вдень, ні вночі”. Як не намагався викинути з серця та пам’яті ­ не вдається. Якось на хмільну голову не втримався і сказав про це Володимиру. Той лише гірко усміхнувся: “Співчуваю, та нічим не можу зарадити. Я також її люблю”. Після цих слів він почувався телепнем. Знайшов кому відкрити душу ­ своєму вічному супернику.

Тішить лише те, що може часто бачитися з нею, чути її голос, милуватися її чарівною усмішкою і вірити, що вона все ж щаслива ­ нехай і не з ним. І як тут не пригадати Пушкіна:

“Я вас любив так віддано і ніжно.

І дай вам Бог, щоб вас любили так...”