Особливі діти потребують особливої турботи

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, лише 20 % народжених дітей умовно вважається здоровими, інші ­ або страждають порушеннями психофізичного розвитку, або знаходяться в стані між здоров’ям і хворобою.

Коли так сталося, що у вашого малюка діагностували синдром Дауна чи, можливо, інший фактор, що гальмує нормальний розвиток дитини, ­ не впадайте у розпач. Так, вам буде важко, однак від вашого розуміння проблеми, від ваших зусиль і, головне, від вашої батьківсь­кої любові залежить, чи буде ваш особливий малюк пристосований до майбутнього дорослого життя, чи наздожене він своїх однолітків і чи знайде, врешті­решт, пристойне місце під сонцем в цьому найкращому зі світів. І сприятиме цьому інклюзивна система освіти, азам якої навчають вітчизняних педагогів волонтери зі Сполучених Штатів Америки.

Тут, можливо, потрібно пояснити деякі терміни. Перше незрозуміле і водночас ключове слово ­ “ін­клюзивний, інклюзивна”. Інклюзія ­ це спосіб мислення і дії, які дозволяють кожній людині відчувати себе прийнятою такою, якою вона є; які забезпечують повагу і гарантують безпеку. Отже, інклюзивна система освіти (домашньої чи шкільної форми навчання ­ немає різниці) ­ це така, яка дозволяє маленькій людині відчувати, що її сприймають такою, яка вона є, і при цьому не насміхаються, не глузують, а поводяться, як з рівною, поважають і цінують її особистість.

Не секрет, що діти із синд­ромом Дауна і виглядають, і поводяться не зовсім так, як інші діти. Вони весь час усміхнені, довірливі, наївні, ласкаві і позбавлені агресії, – такі собі “сонячні діти”. Дорослих дратує необхідність багато разів повторювати одне й те саме, поки, здавалося б, велика дитина зрозуміє, чого від неї хочуть, і зробить все правильно. В ідеалі, допомагати дитині адаптуватися до тих умов, в яких їй доведеться жити, поза затишком батьківської домівки, починають вихователі у дитячому садочку і продовжують учителі в школі.

Ось тут і починаються проблеми: наші українські вихователі ще не оволоділи техніками і прийомами такої інклюзивної педагогіки в повному обсязі. Хоча в цьому напрямку вже зроб­лені певні кроки, і допомагають нашим вихователям і батькам особливих дітей їхні американські колеги.

Початок співпраці поклала вісім років тому звичайна жінка, Карен Фезерс з невеликого міста Форк Юніон (Вірджинія, США), яка разом із чоловіком Робертом удочерила українсь­ку дівчинку із синдромом Дауна. Діана, як звуть прийомну доньку, ­ живий приклад того, яких успіхів можна досягти, належним чином виховуючи особливу дитину, поважаючи її особистість, а головне, люблячи її і піклуючись так само, як піклуються Фезерси про рідних дітей. А їх у подружжя є четверо: троє хлопців ­ Ділан, Кайл і Даніел, і донька Ейрін. Ейрін, до речі, теж має синдром Дауна, але це не заважає дівчинці почуватися щасливою.

Директорка Будинку дитини з­під Києва, в якому виховувалася Діана перед тим, як її вдочерили, побачивши такий позитивний результат, попросила Карен, щоб та приїхала знову до України і навчила персонал дитбудинку працювати з особливими дітьми. Так було започатковано волонтерську освітню програму і, власне, Фонд україно­американської допомоги дітям з особливими потребами.

Відтоді з року в рік директор та засновник Фонду українсько­американської допомоги дітям з особливими потребами Карен Фезерс разом із волонтерами приїжджає в нашу країну. Зарубіжні тренери зустрічаються з вихователями, вчителями, які працюють з такими дітьми, з батьками, викладають соціальні прог­рами загального розвитку, які допомагають діткам з особливими потребами. На думку Карен Фезерс, у таких містах як Рівне, в обласних центрах, де є цент­ри раннього втручання, а також зараз формуються інтегровані класи у загальноосвітніх школах ­ помітні величезні позитивні зміни. Зараз ведеться мова про те, як вивести цю програму інклюзивної освіти для діток з особливими потребами за межі дитячого садочка на рівень школи. Натренувати вчителів. І ключем до цього є те, що наше суспільство і наша освітня система повинна взяти на себе відповідальність за таких дітей.

Батьки тут виступають справжніми захисниками своїх дітей. Вони приходять і до центру “Пагінець”, і до наших гостей безпосередньо, за інструкціями, за матеріалами, які б допомогли у адаптації особливих дітей. Зверталися до Міністерства освіти Украї­ни, до обласних і міських освітніх адміністрацій, щоб захистити своїх дітей, дозволити їм пройти далі.

Що стосується місцевої влади, здається, вона дуже зацікавлена в тому, щоб ввести діток з особливими потребами в нашу шкільну систему для дітей з типовим розвитком. У всякому разі, про це говорилося у вступних промовах освітянських керівників на відкритті конференції.

­ Ще один ключовий момент ­ це необхідність терміново перекласти методичну і учбову літературу з англійської на українську. І тут стала би в нагоді допомога волонтерів ­ студентів, перекладачів, ­ наголосила Карен.

На запитання про успіхи Діани, пані директор Фонду розповіла, що у Діани все дуже добре, її “мила українська донька”, як і біологічна донька подружжя Фезерсів Ейрін, навчається у звичайній школі, хоча, правда, ­ в інклюзивному класі. І коли Карен сідала в літак, щоб летіти в Украї­ну, Діана сказала: “Мама, передай від мене Україні, моїй рідній країні, теплий щирий привіт, бо я вже давно там не була”.