А, може, це справді кохання?

Дружина проковтнула гірку пігулку і списала все на дорожню втому. А згодом життя покотилося, як з гірки. Марія – на поле, у Василя спина болить, батьки по – господарству, а йому на роботу поспіхом треба. Діти школу закінчують – батькові голова не йде обертом, де зайву копійку знайти. Тут вже й кумасі за спиною зашушукали, мовляв, Василь не проти в гречку вскочити. Марія не вірила, а коли її очі засльозилися від побаченого, то вирішила, що з неї годі. Зібрала потрібні папери – і опинилася в Мілані.

… Нині вже сімнадцятий рік, як вона за кордоном. На законних підставах. Працювати доводилося одразу на кількох роботах, зате діти освіту отримали, хати їм збудувала, машини купила. Улесливих італійських залицяльників посилала якнайдалі. А от перед ним не встояла. За п’ять хвилин пенсіонер Антоніо, на років з десять старший за неї, довго придивлявся до українки, бо, як і вона, обпікся у першому шлюбі, тепер на холодне дмухав. Спочатку вона прибирала в нього вдома, а згодом і перебралася у величезну квартиру в центрі Мілана.

А от одружуватися синьйор не поспішав, та й вона не наполягала, хоч всередині черв’ячок точив: пора б уже, бо в домі українка ні прислуга і не господиня. Особливо щедрим Антоніо не був по відношенню до Маріїних дітей, мовляв, вони дорослі, нехай заробляють самі. Ніколи не розповідав і про свої статки. Усе це жінка списувала на менталітет коханого. А от для неї ладен на будь-що: одяг, прикраси, подорожі. Тому Марія принципово продовжувала працювати в інших людей, посилаючи зароблене додому.

Того вечора жінка повернулася у квартиру дуже пізно. Відчиняючи двері, помітила, як Антоніо похапцем засунув у шухляду письмового стола якийсь папірець. На запитання, що трапилось, чоловік відмахнувся, мовляв, дрібниці. “Чому така таємничість? – увесь вечір не давали Марії спокою думки. Насторожувала і його вдавана веселість. А вранці Антоніо за звичкою поцілував Марію і поїхав нібито у справах.

…Вона підійшла до знайомого будинку, а у вікнах не світилося. Набрала телефонний номер Антоніо – абонент поза зоною. Незворушно просиділа в очікуванні у кріслі-гойдалці, яке дуже любив господар, кілька годин поспіль, поглядаючи на годинник – стрілки ніби невеселі думки перестрибували із однієї цифри на іншу. І тоді вона зважилася на те, чого ніколи раніше не робила – залізла у його ділові папери. Ні, не те, не те, не те… Якого ж кольору був той папірець, який Антоніо ховав подалі від її очей? Глибоко в шухляді вона натрапила на ксерокопію, що привернула увагу, з логотипом онкологічного центру. У Марії потемніло в очах. Не сказав. Чому? Душа затремтіла і пролилася гірким дощем на увесь світ. Не хотів завдати болю? Але ж за стільки років разом вони не чужі?

Марія вискочила на вулицю в пошуках таксі. Світла будівля клініки на фоні зеленої розкоші парку та ночі видалася їй мерцем. Вона гарячково дзвонила у двері, не тямлячи себе, бігла довгим коридором і нагадувала смерч, який ладен стерти у себе на шляху кожного, хто наважиться постати проти. І лише коли крізь скляні двері реанімації побачила бліде обличчя коханого, оторопіла. Німою стояла кілька хвилин і раптом здригнулася від руки, що лягла їй на плече.

- Ви? – перед Марією, наче виріс із землі друг та заодно нотаріус Антоніо, простягнув жінці конверт і спокійним голосом мовив:

- Він не хотів вас зайве турбувати. Прочитаєте пізніше. І почекаймо до ранку – він усе вирішить.

Минуло кілька днів після операції. Антоніо залишився ще на штучній вентиляції легенів. Марія згадала і розпечатала листа від коханого. Разом із запискою вона знайшла поліс на страхування, згідно з яким після смерті синьйора жінка отримуватиме щомісячно чималу суму грошей. І заридала, закриваючи очі густо списаним аркушем. “Навіщо мені гроші, без тебе?”

- А, може, це кохання? – подумала я, коли Марія, не стримуючи ридань, і незважаючи на відстань, зателефонувала до мене і попросила молитися за те, щоб її Антоніо повернувся до життя, в якому вони так мало ще розповіли про любов один одному.