Василь і Василина

Але Наталя від “швидкої” відмовилася категорично. Ні-ні, вона вже якось потерпить. І біль наче стихає. Хіба грілку покласти на бік?.. Я метнулася до сусідів у 36-у і попросила в них грілку. Наповнила її гарячою водою з чайника і мерщій прилаштувала живильне тепло Наталі під бік. Вона ніби заспокоїлася.

А було вже близько дванадцятої. Я лягла в ліжко і задрімала. Коли це Наталя як закричить:

Ой-ой-ой, не можу більше! Я, здається, зараз буду родити!..

Спочатку я їй не повірила. Як це – родити? Та ж хіба вона вагітна?.. Так, Наталя дівчина нівроку, не дрібненька. І ходила чомусь увесь час у тому широченному халаті, казала, що їй так зручно. Я раптом пригадала, що вона, як на заняття збиралася, завжди вибирала момент, коли мене в кімнаті вже не було. Спочатку я дивувалася – та ж ми свої, подруги, навіщо соромитися, - але потім звикла. Думала, що в Наталі просто виховання інше. Вона родом із Полісся, із поважної сім’ї.

…А те, що вона останнім часом носила лише якісь грубі светри, широкі спідниці! Я їй, було, раз спробувала натякнути – мовляв, зараз так не вдягаються, - але вона не зважала. І хлопець її, теж наш учень, не звертав на те, як вона виглядає, уваги. Ходив щодня до неї. Сяде на ліжку і дивиться на свою любу закоханими очима. Я кожного разу думала: і що він у ній знайшов?!.

…Невже справді вона вагітна і зараз народить?.. Я перелякалася страшенно. У голові промелькнули якісь уривки з кінофільмів, де героїня народжувала в екстремальних умовах і – хоч би там що. Але ж труси і колготки їй треба для цього зняти!.. Я кинулася до Наталі, яка вже, геть забувши про сором, корчилася на ліжку, і стала стягати з неї одяг. Дивлюся, а там…

Дитина з’явилася, мені так здалося, на світ миттєво. Господи, яке ж воно!.. Наталя лежала на спині і тихо постогнувала, дитя верещало, а я… стояла, вклякнувши на одному місці, і дивилася на весь цей дурдом.

У двері кімнати постукали.

Що у вас там? – чергова, Матвіївна, просунула голову всередину.

О, Господи! – вона сплеснула руками. – Ти чого стоїш? – гримнула вона на мене. Мерщій давай чисте простирадло! І бігом, до телефона, викликай “швидку”!..

Наталя проти “швидкої” вже не заперечувала. Видно, дійшло до неї, що наробила. Але коли їй запропонували лягти на носилки, дівчина категорично відмовилася. Ще чого!.. Встала, наче нічого з нею не сталося, і сама зійшла сходами вниз, до машини. Дитя я, як найближча подруга, несла слідом, закутане в простирадло. А воно бідненьке, навіть заспокоїлося, вже навіть і не кричало, а так, повискувало. Хоча чому “воно”?.. В Наталі нашої народилася донечка, гарнесенька трикілограмова дівчинка, яка була так схожа на її Василя! Повірте, це було помітно відразу, неозброєним оком.

А що ж Василь?.. Чоловіки, скажу вам, на такі речі реагують дивно. Інший би від щастя, що став батьком, до стелі плигав, а цей взяв і… втік. Зібрав речі і мерщій виїхав з Рівного у село, до своїх батьків. Три дні минуло, а його на заняттях нема. Ми ж з Наталею і Василем вчилися в одній групі, так що всі ці події в мене на виду розвивалися. Одним словом, наш майстер Іван Тимофійович не витримав і поїхав за ним у село. Там його припер до стінки: “Слухай, друже, вмів дитину зробити, то вмій і відповісти за свій вчинок. Їдь до своєї жінки, вона чекає”.

Наталя дійсно так уже переживала, так плакала, що тепер із нею буде. І що батьки їй скажуть, і як вона вчитися буде, через те дитя. Коли це до неї в пологовий приїжджають відвідувачі: її коханий Василько з матір’ю, тепер уже Наталчиною свекрухою. Поздоровили її, як належить. Мати Василя рада-радісінька, що вона вже бабуся.

А як виписали Наталю із маленькою Василинкою (так вона назвала свою дівчинку), молодий тато відразу повів її подавати заяву. Через три дні розписалися. На ту пору вже й Наталчині тато з мамою приїхали. Ні слова докору їй не сказали, - раз таке сталося.

А що я?.. Втратила свою сусідку по кімнаті, з якою ми два роки день у день… Хоча, відверто, я б такої долі не хотіла. Ні, я краще поживу, почекаю. Двадцять два роки – ще не вік. Може, таки зустріну такого хлопця, щоб усе відразу: і квартира, і машина, і щоб собою гарний був, і на гітарі щоб грав… Він-то напевно оцінить, що я стільки часу його і тільки його чекала. Така в мене мрія.

А Наталка з малою вчора заходили. Василинка таке миле дитятко, до всього їй діло є. Тільки встигай дивитися. Але ж Наталя!.. Признатися, я свою подругу не впізнала. Висока, ставна, з модною зачіскою, в дорогій-предорогій дублянці, в чобітках на високих підборах.

Виглядаєш – супер! – я не втрималася і таки зробила їй комплімент. Як згадаю, яка вона була!..

Дякую, Оксано, - Наталя вважала за необхідне пояснити. – Мій Василь їздить на заробітки, грошей привозить доволі, отож, ми з Василинкою собі ні в чому не відмовляємо. Він так і каже: “Аби тільки ви були щасливі”. Оце недавно подарував нам песика, сторожової породи. Із самої Москви віз. Хочу, каже, щоб він охороняв моє щастя.

Маленька Василинка захникала, і Наталя встала.

Будемо іти, - сказала вона. – А що ж ти, Оксанко, про себе нічого не кажеш? Училище ти вже закінчила, чому ж досі тут, у гуртожитку, нидієш?..

А куди мені подітися? – відказала я.

Ситий голодного не розуміє. Після закінчення училища я вступила на заочне до вузу і сюди ж, в училище, влаштувалася на роботу, майстром. Заради цієї кімнати, звичайно. Живу, як жила. Замість Наталі зі мною ще одна дівчина, Світлана. Між іншим, до неї теж щодня хлопець ходить…

Лариса БОЯРЧУК