Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №274 від 11.01.2007p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Долі людські

Я бачу сонце!

Я бачу сонце!

Шановна редакціє! З цікавістю перечитую номери “Рівне-Ракурсу”. З Вашою газетою я познайомилася три роки тому, і ось уже два роки маю змогу читати щотижневик. Навіть не шкодую грошей зі своєї невеличкої пенсії. Хочу подякувати Вам за змістовні матеріали. Особливо мені подобаються житейські історії, надруковані в номерах. Тому хочу спробувати і свої сили. Цю історію переповіла мені племінниця, яка майже щороку приїздить до нас із Півдня України. Вона вразила мене, може, й читачам також сподобається.

Люба народилася у звичайній сім’ї. Вона була другою дитиною, і батьки з радістю вибрали це ім’я доньці, бо любов завжди панувала у їхній родині. Мати схилялася над колискою і бачила круглі карі оченята, які з цікавістю позирали на цей новий дивовижний світ. Братик довго гойдав колиску, допомагаючи мамі, і не міг потім дочекатися, коли сестричка прокинеться.

Але біда прийшла неждано. Дівчинка захворіла. Вона лежала в гарячці, кволо рухаючи ніжками і ручками. За вушком у дитини з’явилася невеличка пухлина. Вирок лікарів - негайно оперувати. Любочку врятували, але мати помітила, що дівчинка почала дивно себе поводити. Коли мати чи батько наближалися до колиски, вона починала швидко крутити голівкою, ніби шукаючи ще когось. “Вона нас не бачить”, - зойкнула мати. Материнське серце не помилилося. Дівчинка осліпла. Марно її возили у різні лікарні. Батькам довелося змиритися. Згодом вони наважилися відправити Любу до спецшколи для сліпих дітей у Харків. Дівчинка вчилася далеко від рідних. Скільки сліз виплакала тоді! Як не хотілося їй їхати після канікул на навчання! Та мати й батько говорили одне: “Ти потім нам подякуєш!”. “Але коли?” - допитувалася Люба. “Коли зрозумієш нас, доню”, - витирала сльози мати.

Люба мала неабиякі успіхи у навчанні, і після школи вступила до університету на філологічний факультет. Студенти навіть інколи заздрили їй: “Тобі везе. Не треба писати диктантів, курсових”. Дівчина хитала головою: “Ні. Це вам пощастило - ви бачите світ, а я лише можу уявити його”.

Як не дивно, але перше своє кохання Люба зустріла в університеті. Павло захоплено розповідав дівчині, як вони житимуть з його батьками і слухатимуть вечорами джаз. Хлопець теж мав невеликі вади зору, але він не зважав на це і… вони одружилися на останньому курсі. Пішли й розписалися. Без гостей і свідків. Весілля планували зіграти влітку в селі у Павла.

- Мені не потрібна каліка, я хочу здорових онуків, - слова свекрухи обпалили Любу, мов вогнем. Вона мовчки схилила голову і попросила коханого відвезти її назад, в гуртожиток. Павло провів дівчину на поїзд, та не зміг поїхати з нею, бо треба було допомогти батькам. Мрії про щасливе майбутнє розвіялися. “Доню, повертайся додому”, - зателефонувала мати. Батько суворо наказав: “І не забудь розлучитися”. Люба поїхала додому.

Життя потекло спокійно, мов тихоплинна річка. Робота, друзі, вивчила есперанто… А кілька разів на рік - поїздки на джазовий фестиваль. Музика заполонила і відігріла її душу.

І життя подарувало Любі ще одну радість: вона стала бачити сонце. Коли сонце світило яскраво, дівчина бачила його світло, мов від лампочки. Яке це диво - бачити сонце! Люба чекала сонячних днів і довго дивилася на сонце. А воно ніби благословляло молоду дівчину. Ще й записалася у співочий колектив, і у вільний час насолоджувалася співом.

Та раптом у автомобільній катастрофі загинув старший брат. Його тіло привезли дружина й діти з далекої Молдавії. Мати посивіла на похороні. А через два роки страшна онкологічна хвороба забрала і її. Батько з Любою доглядали дві могилки. Батько тримався, адже він не міг, не мав права лишити доньку одну. Вона ж іще така молода! Незчувся, як захворів на цукровий діабет, почав непомітно танути. Через кілька років Люба лишилася сама. Одна у великій трикімнатній квартирі невеличкого промислового міста на Дніпропетровщині.

- А чому я повинна плакати? - часом думала Люба. - Маю непогану роботу у товаристві сліпих. З хором об’їздила багато міст, де спілкуюся з такими ж, як і я, залюбленими у спів та музику людьми. Завдяки есперанто маю багато друзів за кордоном. Чую їхні голоси по телефону і читаю листи. Єдине, що тривожить - мало паперу лишилося для листів (Люба користується шрифтом Брайля, і їй потрібен спеціальний папір - авт.). Книги читаю. Правда, вони не такі зручні, як у зрячих, але я ж можу читати!

Можна позаздрити жінці, яка має таку жагу до життя. Єдине, чого вона не любить - щоб до неї ставилися як до інваліда: жаліли й ображали жалістю чи непорозумінням…

У сучасних супермаркетах сліпа людина стає зовсім безпорадною. А молоді охоронці ще й гримають: “Чого стоїш? Не знаєш, чого сюди прийшла?” Тому Люба обминає ті яскраві вітрини великих магазинів… Вона із вдячністю згадує покійних маму й тата, що наважилися на розлуку заради майбутнього… Тепер вона їх добре розуміє. Які вони були мудрі!

А рік тому доля подарувала Любі ще одну радість. Вона знайшла своє сімейне щастя. Микола - вдівець, має дорослого сина, який живе окремо. Чоловік переїхав до Люби, і щоранку о сьомій годині вони вдвох ідуть на автобусну зупинку. Жінка турботливо поправляє на Миколі комірець свіжовипрасуваної сорочки, краватку… Адже чоловік зовсім не бачить сонця. Навіть у ясну погоду. А ще йому треба багато чого навчитися: вивчити дорогу до аптеки, магазину, лікарні… Вони працюють разом. Дай Боже їм ще довго прожити в парі…

11.01.2007Катерина Сіліпіна, с.Жобрин Рівненського району



Рівне-Ракурс №10 від 11.01.2007p. 
На головну сторінку