Повернення

– Мене не вбили, я живий. Мене вивезли до Америки.

– Ну то й що? – буркнув якийсь чоловік.

– Я був на Леніна, 54. Там ще стоїть хата, де я жив з мамою.

– Нема тепер Леніна, минулого нема, – це вже жіночка сказала, сумно похитуючи головою.

– Але ж я тут був, тут ходив, хтось повинен пам’ятати мене! Я ж був королем міста!

– Нема тепер королів, і порядку нема. І влади нема. Нема того, що було, тих часів не повернеш.

Люди говорили між собою, нарікали на життя. Вони про щось сперечалися, то переходили на особисте, бідкаючись проблемами. Це все відбувалося на маленькому ринковому п’ятачку, де зазвичай стояли «міняйли» і продавали квіти та насіння.

Я дивилася на чоловіка, років шістдесяти п’яти, який апелював до людей, зазираючи їм в обличчя, але хоч вбий, ніхто його не впізнавав.

Був він одягнений в джинси та легку, як на січень, куртку, без головного убору, сивуватий, але виглядав молодо, як на свій вік. Спортивній фігурі могли б позаздрити молоді. Його супутниця – жінка теж таких літ, навпаки, була старою і сутулою. Дивлячись на схвильованого чоловіка, вона

ніяковіла, ще більше горбилася і не знала, де себе подіти серед натовпу.

Я купила мандарини і поспішила до свого чоловіка, який мене чекав у машині.

Розповіла йому побачене і він сказав, що чув про Мішу Дзюдо.

– То йди, скажи, що пам’ятаєш його, йому це так важливо, – попросила я.

– Що я йому скажу? Я ж був хлопчаком. Міша був красенем. Підпільно займався східним бойовим мистецтвом, тому й прозвали його Міша Дзюдо. А в ті часи це було заборонено. Міша потрапив в лапи енкаведистів. Але він не скорився, він був королем нашого міста. І його просто вбили. Навіть фільм зняли про це. Як той фільм просочився до людей – ніхто не знає. Адже його били шестеро на рингу. Довгою була боротьба, кажуть, дванадцять годин тривала. Він стік кров’ю, а потім ще був контрольний вистріл в голову.

Кілька років говорили про цю подію, а потім якось стихло, забулося… Час усе покрив туманом забуття.

А незабаром від знайомої я дізналася деякі факти Мішового життя.

Вистріл в голову дійсно був. Але з розрядженого пістолета. Це зняли на камеру, аби переконати людей, що Міша помер. Насправді його просто продали за великі гроші в США, вивезли, коли був без свідомості.

Отямився вже в чужій країні. Там він бився у боях без правил, заробив великі гроші, мав популярність. Познайомився з дочкою одного із своїх тренерів, одружився. За сорок років багато води сплило. У рідному місті померла його мама, яка так і не мала звісточки від єдиного сина. Щасливим у коханні Міша не був. У ранкових снах до нього приходила голубоока Ліля – дівчина-сусідка, яку він кохав своїм першим ніжним коханням.

Дітей американська дружина йому не народила. Але любила Мішу нестямно і стала йому і мамою, і добрим другом, повністю присвятивши чоловікові своє життя. А нині вони приїхали в Україну шукати загублені стежки. Чи ж знайдуть? Адже усі вони уже давно позаростали травою і їх замело густим снігом забуття…