"Гестапо" на колесах

Потрапивши туди на виклик, у бригади є всі шанси одержати потім від диспетчера ще один “там, неподалік”, потім ще один “отут, зовсім поруч”, потім ще один, потім знову, потім ще парочку...

Години до п’ятої вечора, виконуючи восьмий виклик, ми не мали можливості навіть випити чаю, не кажучи вже про те, щоб заїхати на підстанцію і чого-небудь з’їсти. Наш лікар Микола Семенович навіть сказав:

- Доле, пошли нам якогось чолов’ягу, в міру п’яного і трохи побитого.

Справа в тім, що така категорія громадян звозиться “швидкою” в єдине місце - приймальне відділення міської лікарні. Отож, якби надійшов такий виклик, то ми прямо повезли б нашого пацієнта в бік порту приписки, тобто на рідну станцію, де є їжа та чайник.

Але нам давали лише бабусь, які дуже рідко бувають п’яними і практично ніколи не бувають побитими, тому що, в основному, сидять вдома або у дворах, перемиваючи кісточки сусідам.

Ось виходимо ми з під’їзду чергової врятованої бабусі, проїжджаємо метрів 100, збираємося повідомити по рації, що готові до чергового виклику, і, о диво, що ми бачимо... На лавці тролейбусної зупинки сидить тіло. Те, що це наш клієнт, стало зрозуміло, коли воно закотило на нас трохи божевільні очі, у яких було чітко видно рівень випитої рідини. З криками “рідний ти наш”, ми вискакуємо з машини, хапаємо “людину в брудному” під руки і весело саджаємо його в карету.

Оглядаємо. Чоловічок виглядає досить бомжувато, п’яний, але... На ньому немає ні подряпини. Це погано... Тепер везти його треба у відділок міліції, а не в лікарню. А він поруч, і потім знову дадуть виклик у цьому ж мікрорайоні. Немає в житті щастя.

Микола Семенович думав недовго, і через кілька секунд скомандував:

- Розширити діагноз!

- Зараз! - відгукнувся я, беручи в руки милицю.

Клієнт одержує по брудному лобику. У місці зіткнення милиці та голови починає рости невеликий ріг.

Мети досягли. На борту пацієнт із діагнозом “Гематома лобової частини голови і алкогольне сп’яніння”. Ми вже подумки смакуємо обід на станції, гарячий чай. Залишається формальність - подзвонити диспетчерові й доповісти. Лікар суне мені трубку від рації:

- Скажи там... цим... що в нас отут того...

Я радісно викликаю диспетчерську, смакуючи, як він спробує відправити нас до чергової бабці, а я йому скажу: - Дзуськи, ми маємо випадкового пацієнта в машині, що вимагає термінової госпіталізації.

У нас відбувається такий діалог:

- Говорить 39-й, викликаю диспетчера.

- Говорить диспетчер. 39-й, викликів немає, їдьте на станцію, можете брати обід.

Ну що ж це за життя таке!?. Тепер, замість того, щоб їхати обідати, ми поїдемо здавати клієнта у міську лікарню, і тільки потім - на станцію. Я раптом розумію, що не маю сили сказати диспетчерові про нашого клієнта і тим самим приректи себе ще на декілька годин голоду. Якось саме собою виривається:

- Вас зрозумів. Вирушаємо на станцію.

Микола Семенович здивовано витріщається на мене.

- Що, станцію дали?

Я лише киваю у відповідь.

І ми обоє переводимо наші погляди на тіло, що лежить на носилках. А воно дикувато озирається, потирає забите місце і бурмоче:

- Мені треба… всього дві зупинки...

Лікар кинув погляд на тіло і на двері. Водій натиснув на газ. Тепер уже зі словами “звідкіля ж ти взявся на нашу голову”, ми виконуємо зворотну процедуру. Через дві зупинки, обробивши гематому йодом і заліпивши хрест-навхрест пластиром, витягаємо об’єкт під руки із машини й саджаємо на лавку. Добре, що навколо нікого не було.

Злодійкувато озираючись, стрибаємо в машину і беремо курс на рідну гавань. Цікаво, що подумав наш випадковий пасажир…