З нелюбом як жити? Горенько мені...

Частина ІІ

Так почалося нове життя Ангеліни. Хазяїна вона майже не бачила. Хлопчик часто-густо капризував, з ним було нелегко. А ще - дуже сумувала за Андрієм. Кожного дня телефонувала йому, і вони довго розмовляли.

Людина має здатність звикати до всього. З часом біль розлуки притупився. Хазяїн, Максим Денисович, вирішив переїхати з центру Москви до елітного дачного масиву, де нещодавно закінчив будувати двоповерховий котедж. “Тут дитині буде краще. Та й нам не завадить чисте повітря”, - пояснив він домашнім. Після року роботи Ангеліна попросила відпустку, аби з’їздити до чоловіка і погостювати у батьків. Максим Денисович відразу погодився.

- Що, скучила за чоловіком?

- Так. І батьків хочу побачити, адже я у них одна.

- Тільки ж повертайся обов’язково. Ми до тебе звикли, - він пильно подивився на неї. - А ти до нас звикла? - запитав якось дуже зацікавлено. - Звикла до Богданчика… і до вас, - додала стиха.

Коли Ангеліна приїхала до рідної домівки в селі, було вже пізно. Андрія вдома не застала. Пройшла на кухню. Вразило те, що на підлозі стояло чимало порожніх пляшок з-під горілки. У шафці побачила повні пляшки зі спиртним. Раніше Ангеліна не помічала, щоб він пив. Пізно ввечері Андрій повернувся додому і радісно поцілував її - вона відчула неприємний запах перегару.

- Ти що - пив?

- Трохи посидів у кафе з другом. Знаєш, не хочеться повертатися до порожньої домівки.

- І часто ти “заливаєш” самотність?

Він помовчав трохи, а потім із сумом сказав:

- Ти винна в цьому. Не треба було кидати мене.

- Я тебе не кидала, а, між іншим, заробляла гроші, причому - чималі, аби ми мали змогу в майбутньому жити пристойно. Мені теж важко без тебе, але ж я не п’ю…

- Пробач.

Через тиждень Ангеліна повернулася до Москви.

- А ми вже за тобою скучили, - радісно зустрів її Максим Денисович. - І Богданчик увесь час питав, де ти.

Якось увечері, коли всі полягали спати, у двері кімнати Ангеліни постукали:

- Можна зайти? Я побачив світло у твоїй кімнаті. Не спиш? - запитав Максим Денисович.

- Ні, читаю.

- Запрошую до їдальні. Я сам приготував романтичну вечерю на двох. У мене сьогодні День народження: “стукнуло” сорок. Не відмов мені. Я нікого не запрошував. Дуже втомлююся від людей на роботі. Хочеться побути іноді тільки з однією людиною, яка мені подобається.

За столом він розповідав про своє життя. Ріс у бідній сім’ї інтелігентів, які все своє життя ледь зводили кінці з кінцями. Ще юнаком мріяв, як кажуть, “стати на ноги” і вирватися з тих принизливих злиднів. Закінчив гуманітарний вуз - зарплата маленька, робота нецікава. Повторювати долю батьків? Ні!

А тут почалася “перебудова”. Пішов у бізнес, спершу - маленький, а згодом, крок за кроком, опановував науку, як заробити великі гроші. І домігся свого. Тепер у нього є все, про що можна тільки мріяти, а от щастя немає. Оженився, ще коли тільки починав сходження на бізнесовий Олімп. Вирішили з дружиною, що, поки не досягнуть своєї мети, дітей заводити не будуть. Через десять років після одруження вирішили: пора народити дитину. Але трапилося велике горе - жінка померла, дитина - інвалід.

Ангеліна уважно його слухала. Сталося так, що й вона розповіла Максиму (він попросив, аби вона так його називала) про свої проблеми. З того пам’ятного вечора і розпочалися їхні близькі стосунки. Чоловік Ангеліни все рідше телефонував і писав листи. Вона відповідала тим же. В одному з останніх листів він написав, що покине все і приїде до Москви. Ангеліна відповіла категорично: немає йому чого тут робити. Через півроку Ангеліна і Максим одружилися.

Вона дивиться на цього знайомого і водночас незнайомого чоловіка. Він усе ж таки приїхав. Скільки часу він тут? Де і як живе? Серце стискав невимовний біль. Може, вона винна в тому, що трапилося?

Хто може визначити міру провини однієї людини перед іншою? Напевно, ніхто, крім Всевишнього.