Оксанине "щастя"

Не спиться Оксані Миколаївні. Їй здається, що вона зовсім не спала, а тут і дійсно час вставати, збирати до школи онучку. І подумала про себе - все ж таки щаслива вона: доля вділила і їй краплину людського щастя. Діти хороші, чуйні, поважають її, онучка підростає. І цей піднесений настрій та приємні думки відкинули жінку в далеке минуле. Спогади заполонили душу.

- Мамо, я хочу до татка! Ви ж казали, що він скоро повернеться! Он Миколчин уже приїхав, ми його шапку міряли, а дядько Григорій найдовше дозволив міряти мені.

Стиснула серце образа, біль, не знав же Дмитрик, її дитина, що не в армії служить його батько, інша форма одягу у цієї недоброзичливої слабкодухої людини, яка сім’ю проміняла на чарку горілки, на місце, де перебувають люди, такі ж, як він. Тоді той заклад мав назву ЛТП.

Цю таємницю Оксана Миколаївна берегла, як могла, не хотіла затьмарювати сину безтурботне дитинство, заміняла йому інколи і горе-батька. У свої двадцять років вона спізнала всю гіркоту, всі круті доріжки подружнього життя, і всю цю образу сприйняла як нещасливу долю. Не знала, що і сина буде виховувати сама. Відреклися від Оксани батьки чоловіка, від яких чекала підтримки: адже вони явно бачили, що неправий синок, але звинуватили її, молоду невістку. Мовляв, віддала нашу дитину, єдиного сина, ти нам тепер ніхто, ми тебе не визнаємо.

Минув час, повернувся Іван до рідного дому, але не покаявся після тривалого лікування, не защеміло серце батька, що росте син, його зміна і гордість без батьківського тепла. За декілька днів, добре відмітивши свій “дембель”, як він говорив, скоїв злочин: важко травмувавши свого шкільного товариша, зник у невідомому напрямку, забувши про сім’ю. А потім був суд, на якому байдуже дивився на сина, хоч і бачив його востаннє. Три рочки виповнилося тоді Дмитрику. Ніщо не зломило бридку натуру пияка. Відбув надовго і далеко, суд суворо покарав чоловіка. З того часу хлопчик чекав його, так хотілося поміряти шапку з зірочкою, бо, з маминих слів, він ось-ось повинен був повернутися. Переплакала, перетужила Оксана, зрозумівши, що втратила те, чого так довго чекала - щастя, кохання. Як полюбила вона Івана, то поганого не помічала в ньому, бо молодість та кохання засліпили її тоді. Плакала над своєю долею, адже і дитинство в неї не було овіяне радістю: лишилася у п’ять років без батька, після його трагічної смерті, напівсиротою з матір’ю - інвалідом другої групи. Тож не бачила Оксана ні гарного одягу, ні смачного хліба на столі.

Роки спливали, синок закінчував школу. Жила, як могла, і ще мала крихітку надії, що повернеться Іван, обдумається, і буде в сина батько, і житимуть вони гарно. Але не здійснилася мрія Оксани. Відбув покарання Іван, та й подався десь на Сибір, на заробітки, не повернувся до родини. Згодом, говорили люди, засудили Івана за вбивство. Стирався з пам’яті його образ, адже нічого хорошого за ці роки жінка не бачила. “За успіхи на збиранні врожаю нагороджується цінним подарунком та безкоштовною туристичною путівкою передовий комбайнер Дмитро Іванович Москалюк” - прочитала одного разу в наказі по господарству. Серцю стало тісно у грудях, градом покотилися сльози з материнських очей: - Це мій Дмитрик, це він, поважають його люди.

Щиро покохала хлопця молода ветлікар, що приїхала в село за направленням. Справили неабияке весілля, колгосп подарував кольоровий телевізор.

- Бабцю, а що, сьогодні вихідний, я до школи не йду? - почула лагідний голос. Оксана Миколаївна стрепенулася, немов від глибокого сну: - Ой лишенько, скоро дев’ята, йду доню, умивайся, там форма випрасувана, фартушок. Мерщій снідати.

Маринка ласує смаженою картоплею, а бабуся сіла навпроти, щаслива, закохано дивиться на онучку. Як вона схожа на Дмитрика - рухливого, маленького її сина, якому так і не судилося рости з батьком, щодня бачити його, і навіть зараз, будучи дорослим, маючи свою сім’ю, отримати корисну пораду, завести серйозну чоловічу розмову, відчути поруч міцне батьківське плече. Не такий у нього батько, не заслужив він доброго слова, синівської поваги, занапастив свою долю і долю близьких йому людей.

Але це не зламало мужню вольову жінку, не завадило їй бути самою собою, пережила, виносила в собі той біль, зневагу, зраду. Переживає вона і зараз, але за дітей, за їхній добробут, піклується про онуків, радіє їхнім успіхам. Поважають Оксану Миколаївну в родині. Маринка пішла доріжкою, прокладеною матір’ю, у цьому році одержить диплом ветлікаря. Руслан закінчує школу, захоплюється хімією.

Дмитро Іванович, у зв’язку з перепрофілюванням колгоспу, і сам змінився - здобув вищу освіту, працює на керівній посаді на місцевому заводі. А Оксані Миколаївні нічого не треба, крім здоров’я і щастя її родини, а про свою горе-долю і згадувати не хоче.

P.S. Імена і прізвища згаданих у цій розповіді осіб змінені, але історія реальна.