Картопля за ціною бананів

І до речі не її однієї. Найбільш популярна в українців крупа – гречана зросла лише за один місяць на 10 відсотків, впритул наблизившись до позначки в тридцять гривень за кілограм. Що ж відбувається? На жаль, ми маємо результат аграрної політики останніх десятиріч, яку проводили усі наші попередні президенти та уряди. Фактично, наше сільське господарство існує окремо від держави. Тобто – великі аграрні холдинги, які практично не мають державної підтримки (за деякими виключеннями), не мають доступу до дешевих довготермінових кредитів і майже не мають державних замовлень на купівлю сільгосппродукції, займаються тим, що вирощують ті культури, які принесуть їм гарантований прибуток.

Це нормально. Але є таке поняття, як продовольча безпека держави. Це поняття не нове, і виникло воно в Європі після Першої світової війни. До 1914 року практично в усіх європейських країнах домінувало велике сільгоспвиробництво, але тодішні земельні магнати прагнули вирощувати на своїх землях ті культури, які вимагають мінімум робочих рук та затрат. Ну прямо, як у нас зараз, через сто років.

Однак, коли почалась перша світова війна практично в усіх воюючих державах Європи виникла продовольча криза, при цьому історики голод ставлять на перше місце серед факторів, які привели Німеччину в 1918 році до програшу в війні. Ще гірша ситуація була під час Другої світової війни, коли мільйони європейців голодували, а десятки мільйонів недоїдали.

Після закінчення війни тихо і непомітно в європейських країнах почала діяти програми з підтримки вітчизняних сільгоспвиробників і в першу чергу – дрібних, тобто фермерів. Виявилось, що невеликі сімейні ферми набагато ефективніші за своїх великих конкурентів, особливо за умови державної підтримки.

Сьогодні ми не дуже звертаємо увагу на те, що промислово розвинені країни ЄС є і великими аграрними державами, які не тільки забезпечують їжею своє населення, а й багато її експортують. При цьому доступ на власні ринки для іноземної сільгосппродкуції майже закритий жорсткою системою квот. Як це працює? Якщо у якогось іноземного фермера через зливи загинув врожай картоплі, то держава компенсує його збитки. Мало того, він щорічно отримує дотації за те, що він цю картоплю вирощує, і її не потрібно закупати за кордоном. Але і це не все. Є система встановлення граничних цін на продукцію, стимулювання розширення виробництва, придбання техніки та нового обладнання для фермерів. І навіть це не все. Розвинені держави лобіюють експорт вітчизняної сільгоспродукції в інші країни.

На жаль, ми маємо ситуацію, при якій все більше на прилавках наших магазинів та на ятках базарів буде збільшуватись частка продуктів іноземного виробництва. Вже нікого не дивує білоруська картопля, китайська гречка, цибуля чи часник, польські яблука і так далі. Перелік можна продовжувати безкінечно. При цьому співвідношення цін не може не вражати. Сьогодні кіло картоплі коштує стільки, скільки потрібно заплатити за півкілограма бананів. Тобто, картопля, яку вирощують на наших городах майже зрівнялася в ціні з еквадорськими бананами, які потрібно привезти до нас через півсвіту, та й ще лише на спеціальних судах – банановозах. На жаль, це гірка правда. Можна скільки завгодно відкривати ринок землі і робити її товаром, але без чіткої і, головне, ефективної аграрної політики ми приречені залежати від цін на світових ринках продовольства та ігор, далеко не завжди чесних, великих аграрних держав.

Володимир Конєв