Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №285 від 29.03.2007p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Той, хто запалює зірки

Кінорежисер Микола Олійник - “тимчасовий батько” Міли Йовович

Кінорежисер Микола Олійник - “тимчасовий батько” Міли Йовович

“Я бачу не тільки її здобутки, а й помилки”

Микола Дмитрович ОЛІЙНИК, заслужений артист України, актор і режисер, викладач. Знявся у таких фільмах: “Білий птах з чорною ознакою”, “Єралашний рейс”, “Р.В.Р.”, “Женці”, “Підпільний обком діє” (чотири серії), “Розколоте небо” (три серії), “Високий перевал”, “На вагу золота”, “Два гусари”, “І ніхто на світі...”, “За покликом серця”, “Мама рідна, кохана”, “Грішник”, “Зона”, “Хочу зробити зізнання”, “Війна”, (“На західному напрямку” - шість серій), “Карпатське золото”, “Подарунок на іменини”, “Суржик”, “Особиста зброя”, “Вишневі ночі”, “Секретний ешелон”, “Сьомий маршрут”, “Прорвемось!”.

- Миколо Дмитровичу, у “народі” кажуть, що без Вас не запалала б зірка на небосхилі Голлівуду - Міла Йовович?

- Так, я няньчив її, коли вона була ще немовлям. Ми тоді жили в одному будинку на Борщагівці. Матері Міли, Галі, необхідно було зустрічатися з югославською громадою в Україні, а батько вже працював у Лондоні. Отже, я мав виконувати роль тимчасового батька. Я дуже хвилювався, бо був ще молодий, неодружений, але Галя мене заспокоїла - написала список: що й коли з дівчиною робити, коли годувати, коли гуляти, коли спати вкладати… та привезла її у колясці. Міла росла у мене не тільки на очах, а й на руках.

- А що зараз відчуваєте, коли немовля виросло і стало зіркою, коли бачите її на екрані?

- Я - професіонал. Дехто вважає, що коли я їв зі Смоктуновським бутерброди у буфеті, то сталося щось неймовірне. Ні, ми всі - акторська родина, ставимося один до одного як колеги. Звичайно, приємно, що з тієї крихітки виросла Міла Йовович, але я бачу не тільки її здобутки, а й помилки.

- А Ваші діти не хочуть піти батьківським шляхом?

- Син колись казав, що хоче вступати до театрального інституту, на що я йому відповів: “Сину, якщо ти хочеш працювати у Голлівуді - будь ласка, а якщо у Києві - шансів немає”. Я ж бачив, що він цим не хворіє, а в мене вже з шостого класу не було іншої дороги, крім акторської, і домагався я цього чотири роки.

- Ваша родина акторська?

- Так, але професійним актором став тільки я. Мій батько був аматором, він працював учителем музики у середній школі, де і очолював художню самодіяльність - був режисером драмгуртка, керував хором і танцювальною групою.

- З якими ще режисерами та акторами Вам випадало зустрічатися у творчому житті?

- Разом із Миколайчуком та Брондуковим знімався у багатьох картинах, ми працювали на одній кіностудії. Багато працював на Ташкентській кіностудії. Знімався у Москві у Євгена Матвєєва.

- А з ким було працювати приємніше?

- Працювати приємно з усіма акторами - і метрами, і початківцями, бо актори - прекрасні люди, щирі і веселі, безпосередні як діти. Стосовно режисерів, то приємніше було працювати з тим, хто чітко знає, що йому потрібно від виконавця, а таких не дуже багато. Зняти кіно не дуже складно, а от розуміти, яке кіно ти знімаєш, набагато важче. Микита Михалков до того, як стати режисером, спочатку закінчив акторське відділення, і тому з його фільмів глядач виходить зі слізьми на очах. Оце справжнє мистецтво. Ремеслом може оволодіти кожен, а от мистецтвом - ні.

- Як Ви ставитеся до сучасного кіно та телемистецтва?

- До мистецтва у мене ставлення, взагалі, позитивне, а от до того, що відбувається зараз в Україні, не дуже. Зараз виробляється дуже мало українського, все знімає Москва. Це московські гроші, а відповідно - і московські умови, з радянських часів майже нічого не змінилося.

- Сьогодні Ви не тільки актор і режисер київського театру “Браво”, а й викладач. Що Ви можете сказати про нову генерацію українських митців?

- Так, раніше я викладав у театральному інституті ім.Карпенка-Карого, зараз це університет, а тепер - у Київському міжнародному університеті. Молодь - це завжди прекрасно, дуже багато по-справжньому талановитої юні, але сьогодні вони трішки інші, більш комп’ютеризованіші, скажімо, а це не дуже добре,

бо справжнє життя, і справжні почуття можуть бути лише за живого спілкування з людьми, природою, усім безмежним світом. Але за ними - майбутнє нашого мистецтва.

29.03.2007Ксенія Ковтун



Рівне-Ракурс №10 від 29.03.2007p. 
На головну сторінку