Без права на повагу

Щоранку він прокидається там, де невідомо як заснув учора. Перше, що спадає на думку, - заспокоїти від болю втомлене нічним відпочинком тіло. Болить тіло - страждає душа. Та доводиться брати цей тягар у новий день. Поспішаючи здати зібрану тару, він планує своє харчування.

- Усяке буває. Доводиться їсти, що завгодно: хтось чіпси не доїсть, у когось хот-дог випав, запиваю пивом, яке залишилося на дні пляшки, - ділиться Микола Миколайович.

Каже, що бувають досить вдалі вечори. Про продуктивність минулого дня свідчить те, що можна дозволити собі купити сьогодні. Буває, що пляшку пива купить чи сто грамів “Поліської”. Раз по раз і на хліб вистачає. Проте, лише на чорний.

- Чорний хліб підходить під колір мого життя. Я не люблю яскравих речей, - по-філософськи розмірковує колишній вчитель. - А ще, - важко зітхаючи, продовжує мій співрозмовник, - мрію про притулок, де б такі, як я, мали чисте ліжко, тумбочку для своїх речей, можливість нормального харчування.

Пан Микола знає, що він - “зайва” людина, якій давали шанс дружина, діти, міліція, яка, до речі, нещодавно зробила останнє попередження - скоїте, мовляв, новий злочин, то ми вам швидко знайдемо помешкання…

У суботу під час розмови Микола Миколайович був надто спокійним та відвертим. Та в неділю, зустрівшись із ним, я помітила агресію в очах чоловіка. Чи то вдалою субота видалася і вистачило грошей на випивку, чи молодики відібрали і розбили пляшки, або знову образив хтось із “крутих” - невідомо.

Насторожує лише одне: у нашому суспільстві діє природний закон - люди, які не витримують жорстокої конкуренції за гідне місце в людській спільноті, стають “зайвими” для громади. Чи слід боротися їм за своє місце під сонцем - вибір не тільки безпритульного, але й суспільства і влади.