Два більше одного - про це знають у всіх парламентах світу

Візьмемо за приклад хоча б уже близьку для багатьох українців Італію: там на заробітках нині перебувають сотні тисяч, якщо не мільйони нашого люду. На виборах 2006 року перемогли лівоцентристи на чолі з Романо Проді. Післявиборчий розподіл у італійському парламенті тоді склався такий: 158 місць у лівоцентристів, а у проурядового на той час блоку Берлусконі - 156. Отже, представники уряду на чолі з Сільвіо Берлусконі недобрали лише два місця та змушені були податися з влади в опозицію.

Характерною з цього погляду є й ситуація в Сенаті США. Там із сотні сенаторів 49 місць мають республіканці, а 50 - демократи. При цьому один сенатор ходить “білою вороною”, бо є незалежним, і ніхто його не перекуповує чи шантажем не заганяє на потрібну сторону. Перевага демократів складає два голоси, але це не заважає ефективно діяти ні владі, ні опозиції. І ті, й інші працюють на реалізацію американської мрії, а не руйнують державність через владні амбіції. Звичайно, в американців є традиція, а влада для їхніх політиків - служіння, а не годівниця, тому вони й не впадають в істерику, коли програють. Чому переживати, якщо корисним можна бути і в опозиції?

Напевно, рекордсменами є французи. У них 1967 року на виборах до Національних зборів переміг правий рух знаменитого президента де Голля. Ціна перемоги - правляча фракція, в якій було на одного парламентаря більше, ніж в опозиції.

Цікава ситуація склалася в ФРН 2005 року на виборах до Бундестагу. Німці сформували коаліцію, де провладні сили (ХДС/ХСС) мають 225 мандатів, а опозиція (СДПГ) - 222. Перевага в три голоси, як у Тимошенко, не завадила Ангелі Меркель посісти місце канцлера. При цьому ті політичні сили (зокрема, соціал-демократи), що опинилися поза владою, не лягали на рейки, не кричали про розкол Німеччини, а президент країни не закликав до універсалу. Зараз Меркель успішно працює і ніхто їй не заважає покращувати добробут своїх громадян.

Загалом, в політиці кожен голос має значення і перевага в один голос така ж значуща, як і в десять. Український приклад, коли політики змушені визнавати закони арифметики: 2004 року всесильним на той час Леонідові Кучмі та Вікторові Медведчуку, коли вони протягували конституційну реформу, забракло всього 6 голосів для того, щоб помножити на нуль посаду майбутнього президента країни. Ось навіть і пропрезидентська більшість в 2002 році завдяки одному голосу (проголосувало “за” 226 народних депутатів) посадила в крісло спікера Верховної Ради Володимира Литвина. І тоді він не говорив, як тепер, про “хитку більшість”.

Навіть наші сусіди поляки не сіли на “ширку” через те, що у них на нещодавніх виборах перемогла “Громадянська платформа” Дональда Туска всього 209 мандатами з 460. Туск уклав угоду з тамтешнім “Литвиним” - Селянською партією Польщі та збільшив свою коаліцію до 240 місць. Його опоненти із “Права та справедливості” і надалі матимуть 166 місць і напевно нормально працюватимуть в опозиції на благо рідної для них Польщі. До речі, вибори у них пройшли пізніше, ніж у нас, а новий уряд вже формується зі значним випередженням.

Наскільки міжнародний досвід зацікавить український народ, ми побачимо найближчим часом. Хотілося б, щоб у нашій країні знову не винаходили велосипеда, а два було таки більше одного.