Голодомор - візитна картка розтерзаної нації

Геноцид, який прагнули приховати

Пройшло майже 75 років з того часу, коли український народ намагалися поставити на коліна, знищити згадку про нього шляхом голодної смерті. Нині свідки тих страшних подій погоджуються з тим, що, пройшовши усі тенета української історії, нічого страшнішого за ті 500 днів Голодомору вони не переживали. Це була справжня війна проти нації.

І сьогодні ми знаємо напевне, що Голодомор 1932-33 років є безпрецедентним злочином сталінської тоталітарної системи проти українського народу, який призвів до національної трагедії. Війна проти українського селянства велася за допомогою дещо незвичної зброї масового знищення - конфіскації продовольства. Про це знали і на Заході, проте на тривалий час обрали стратегію замовчування. Довгі роки радянська влада намагалася не лише офіційно не згадувати цю сторінку історії, але й усіляко заперечувати її.

Голодомор як наслідок терору

Зі слів заступника директора Інституту історії України Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО, голод в Україні створювався можновладцями з Кремля штучно. Це не випадкове явище, а цілеспрямований терор голодом, який застосовувала тоталітарна влада. Чинники цього суто політичні, - адже хліб у той час на Україні був, його вивозили, і навіть знищували, щоб убити голодом саме український народ... Були призначені конкретні люди, створені відповідні приписи роботи, забиралося продовольство, проте про голод заборонялося говорити всім.

“Врожай тоді був непоганий, так що з голоду вмирати не повинні були. А які запаси в нас були, то власті забрали. Вигрібали все - квасолину яку чи крупи, нишпорили по всіх закутках…” (с.Бохоники Вінницької області).

Серед свідчень дуже поширені дві основні версії щодо причин голоду. Більш поширеним є твердження про те, що “Голод створили спеціально, щоб Україна вимерла…”, “Це Сталін - мучитель проклятий страшний суд влаштував”. Але трапляються люди, які вважають: “голод створили місцеві, зверху про це нічого не знали”. Такі думки висловлюються не часто, проте…

А нам все мало…

Початок цієї трагедії припадає ще на 30-й рік, коли із сіл почали практично “вимітати” хліб. А вже з жовтня 1932 року в селян почали забирати усе продовольство, - нібито у покарання за саботаж хлібозаготівель. Відтоді розпочалися обшуки.

“Одного разу селом ходили два уповноважені чоловіки з ломом. Вони шукали зерно. Тато поклав збережене пшоно на ліжко під подушку і сказав, щоб я сиділа на ньому, поки ті дядьки будуть у хаті. Вони шукали всюди, забрали квасолю, що була в глечику, і пішли, записавши, що в нас ще є корова. Пізніше і її забрали” (зі спогадів вчительки-пенсіонерки Наталії Нечипорук, 1927 р.н., уродженки с.Греблі Семенівського району Полтавської області, нині мешканки смт Смига Дубенського району).

Доречно сказати, що в ті часи виникла й нова термінологія, створювалися народні назви для представників влади, які займалися насильством і обшукували будинки: бригади, партійці, душогуби, штирхачі тощо. Останні весь час ходили із залізними палицями і штирхали скрізь, де можна було заховати продукти. Обшуки продовжувалися й взимку. А коли бачили, що сім’я не пухне з голоду, приходили знову та знову, й шукали заховані продукти.

В час, коли думаєш лише про їжу, смакує все. Із рослинної їжі споживали кору, листя, цвіт липи, гнилу картоплю, лободу, жолуді, бур’ян. Масові свідчення говорять про те, що люди змушені були їсти котів, собак, голубів, дохлих тварин, плазунів. Частішали випадки людожерства.

“Щойно навесні 33-го з’явилася перша зелень, усі, хто ще був живий, пішли “на пашу”. Молоденький кріп тепер їли з ранку до вечора. Через деякий час до кропу додалися бруньки, листя, квіти, зелені овочі й фрукти. Усього цього кожний з’їдав дуже багато, від чого живіт був, наче барабан, але голод все одно не втамовувався…

Старші за мене хлопці вилазили на квітучі акації, рвали і їли квіти, наповнювали ними торби і пазухи. Я стояв під деревом, хапав і їв квіти, які падали, а хлопці гримали на мене: “Не чіпай, то моя квітка впала, не чіпай, а то вб’ю!”, проте голод змушував мене стояти під деревом і чекати на наступну впалу квітку. А коли хтось із хлопців починав злазити з акації, я швидко йшов додому. Ішов голодним, ображеним і злим на себе за те, що не вмію лазити по акаціях, а всі квітки знизу були обірвані голодуючими людьми” (зі спогадів рівнянина Григорія Погрібняка, 1926 р.н., уродженця с.Градизьк Полтавської області).

Вихід усе-таки був...

Часто члени родин, переважно чоловіки, їздили з сіл у міста міняти одяг на продукти. В багатьох родинах в домівках залишалися лише голі стіни, усе було виміняне на харчі. Проте досить часто люди не поверталися з таких мандрівок. Рівненщина якраз була місцем обміну. Але, якщо польська влада закривала очі на обмін, то радянська - усіляко присікала, нерідко караючи на смерть.

Починаючи з березня 33-го року в центральній частині України були перекриті ґрунтові дороги до міст, щоб селяни не потрапили туди. Адже, лишаючи дітей, селяни йшли до міст у пошуках роботи, щоб отримувати продовольчий пайок.

“Сусід порадив батькові швидше їхати до якогось міста, щоб влаштуватись на роботу, бо там давали харчовий пайок, і таким чином врятувати себе і нас з мамою від голодної смерті. Батько вирішив поїхати у Харків… Його передачі не давали нам з мамою вмерти від голоду, але ми продовжували голодувати” (зі спогадів рівнянина Г. Погрібняка).

“Коли вже і пшоно закінчилося, тато зібрав спідниці, корсети, вовняні хустки і поїхав на Кавказ, щоб виміняти на зерно, бо вже мама почала пухнути, а однорічний братик кормився нею. Через тиждень тато повернувся весь у сльозах, ніякого зерна не було, бо його дорогою обікрали, ще й прирізати хотіли” (зі спогадів Н. Нечипорук, смт Смига).

Ціна влади - мільйони смертей

Облік померлих не вівся. Бувало, що по хатах знаходили цілі мертві родини. Окремо вже нікого не хоронили. Смертність була такою високою, що трупи скидали в одну яму. Серед них були і живі, проте допомогти їм вже не могли.

Саме за ці 500 днів в Україні загинули мільйони людей. Пік Голодомору прийшовся на весну 1933 року. Тоді в Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, щогодини - тисяча, щодня - майже 25 тисяч…

“У той час у селі повмирало від голоду багато людей, але скільки саме, я сказати не можу. Я втратив усю родину. Казали, що одна жінка з’їла свою дочку. Усіх ховали на сільському цвинтарі, і важко було знайти когось, щоб викопати яму” (житель Рівного Григорій Мірошник, 1927 р.н., уродженець с.Чичеліївка Кіровоградської області).

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська та Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). Ми й досі не знаємо точне число жертв, проте в будь-якому випадку мова йде про мільйони безневинних жертв, серед яких найбільше дітей. В радянські часи про голод не згадували, померлих не поминали, пам’ятних хрестів не встановлювали. Їх і досі немає у більшості сіл України. Тільки 15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до українського народу визнала Голодомор 1932-33 рр. актом геноциду.

Міжнародне визнання Голодомору

Парламенти 14 країн (США, Канади, Естонії, Аргентини, Австралії, Австрії, Італії, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі та інші) визнали Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти народів тодішнього СРСР. Мало відомим залишається той факт, що Голодомор 1932-33 років прокотився по зернових районах Росії, північного Кавказу та призвів до страшних наслідків. Загибель людей від голоду в мирний час є жахливим злочином.

Зі спогадів

“Запам’яталися їй на все життя опухлі мамині ноги, шкіра на яких лопала, і з них стікала сукровиця. Навесні, йдучи до школи, вона бачила трупи людей і дітей. Сльози і сьогодні не покидають її”. (Зі слів Наталії Тимощук - доньки Антоніни Зайцевої, уродженки с.Білка Житомирської області, обоє нині мешкають у смт Клесів Сарненського району).

Зі спогадів

“Який голод, кажете, був? Пам’ятаю, коли в селі помер кінь і його тягли вулицею, щоб закопати, то люди йшли за мертвою тушею і намагалися врізати хоча б шматок конини. Бажання їсти було більшим за здоровий глузд”. (Зі спогадів рівнянки Галини Поцелуєвої, 1914 р.н., уродженки с.Федіївка Полтавської області).

P.S. Свідчення очевидців побачили світ вперше. Дякуємо працівникам Державного архіву в Рівненській області та особисто завсектором новітньої історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Наталії Гавриш за допомогу в підготовці матеріалу.