Зцілення

Знала, що приїдуть до неї син із дружиною, тож вирішила цим скористатись. Дочекалася, коли приїхали, та й перестріла, коли невістка Улянина йшла до сільмагу. Привітно усміхнулась, привіталась і почала: “То ти ще й приїхала до тієї злюки? Тебе ж свекруха судить перед усім селом, що ти і розмальована, і лінива, що нічого не вмієш робити, що така жінка її сину не пара. Вона все життя була гулящою жінкою, всіх чоловіків у селі позваблювала”. Інна змінилася на обличчі. Настя це помітила й зраділа. Хоча розуміла, що в її словах не було й крихти правди. Про невістку від Уляни й слова не можна було витягнути, та й до чоловіків вона завжди була байдужою, але хай знає Уляна - як з її Петром разом їздити... Ті брехливі слова подіяли на невістку так, що навіть, не діждавшись свекрушиного свята, забрала чоловіка й доньку та поїхала.

І знову почалися для Уляни муки, бо вже минуло п’ятнадцять років, а син про себе й вісточки не дає. “Невже йому не болить душа?” - думала Уляна. Але й заспокоювала себе: “Нехай, у нього є сім’я, донька, дружина. Не мучиться так, як я все життя.” Однак тільки не могла зрозуміти: за що нагнівалися на неї так діти, що вона їм зробила?

То вже потім вона дізналася, що то Настя зіпсувала їй життя. Вона вже й сама каялась у всьому, просила пробачення в Уляни, але легше від того не ставало. Отак і жила довгі роки сама. То хіба могло витримати її серце? Скільки воно стискалося від болю, скільки виплакало, це було тільки їй відомо. То ж від того всього, від тих думок змарніла Уляна, що вже було й не взнати, а потім і зовсім злягла. Врешті, попросила, щоб покликали до неї батюшку, аби прийняв її сповідь перед Богом за всі земні гріхи.

“Відходить з цього світу раба Божа Уляна, - сказав священик жінкам, що сиділи біля неї, - хай Бог прийме її страждущу душу”. І вийшов із хати. Через якусь хвилинку відчинилися двері і на порозі з’явився син баби Уляни Зінько з донькою. Всі були здивовані, бо ж не знали, що то сусід Данило дав їм телеграму. Зінько сів коло матері і заплакав. Тільки тепер він осягнув у думках, скільки горя завдав він цій найдорожчій у світі людині, яка дала йому життя і жила заради нього. “Мамо, - обізвався до хворої, - вставайте, це я приїхав, Ваш син Зінько”. Уляна лежала нерухомо. Але раптом її повіки заворушилися. А син все тряс матір: “Мамо, мамочко, подивіться, хто до Вас приїхав”. Оля теж нахилилася над нею: “Бабусю, погляньте на мене, це я, Ваша внучка”. Баба Уляна, на подив усім, відкрила очі, і відразу вони знов закрилися. А потім пошепки ледве вимовила: “Нема в мене внучки...” А Оля продовжувала: “А пам’ятаєте, бабусю, як ми ходили з Вами в ліс по чорниці, гриби, по щавель на луг”.

І тут сталося диво - Уляна ніби прокинулася після довгого сну, дивилася на тих, хто сидів над нею і не могла повірити: “Ох, синочку мій дорогенький, внучко моя золотенька, як же я вас чекала, де ж ви так надовго забарилися?” Жінки, що сиділи у хаті, після побаченого непомітно одна за одною вийшли. А наступного дня всі дивувалися, коли бачили, що баба Уляна сидить на призьбі під хатою. Ожило Улянине серце. Від чого заболіло, від того й ожило. Ще три роки воно билося в її грудях, не тривожилось, бо син із внучкою не поїхали більше до міста. Невістка шаленіла від злості, просила доньку повернутися. Але вона бабусю залишити вже не змогла. Тут, у селі, Оля й заміж вийшла у хорошу сім’ю. Та хіба ж думала коли Уляна, що буде сидіти на покуті біля внучки за весільним столом! Вона була у той час найщасливішою людиною в світі. А рідна мати так і не приїхала на весілля до доньки - їй було соромно перед людьми. Так і залишилася сама. То так, певне, Бог дав, щоб вона відчула на собі те, що відчувала свекруха, коли вона стільки років не пускала до неї сина.