Лелека, як гіркий спомин

У післявоєнні роки Іван виїхав з України. Спочатку проживав і навчався в Англії, а потім переїхав із сім’єю до Австралії. Там і прожив сорок п’ять років. Одружився, хоч і не по коханню, але жив із дружиною добре. Нажили двійко красивих діток. Ростили, леліяли їх. І здавалось, усе добре, проте Іван не міг забути першу, справжню свою любов. А була вона чиста, мов джерельна вода, гаряча, мов літнє сонце, але коротка, як один день. Батьки Івана рано пішли у вічність, а син залишив рідне село і переїхав до дядька у Львів. Після цього він не мав змоги побачити свою кохану Оксану. Лише довгими ночами він згадував її, свою жадану, таку ніжну і красиву. Йому часто снилося, як він заплітав її довгі пшеничні коси, як торкався ніжного рум’яного личка, як цілував гарячі вуста. Кожного дня він заглядав у поштову скриньку і знаходив нове зізнання у коханні.

Але от минуло кілька днів, а жодного листа Іван так і не отримав. Щодень опускав руку в поштову скриньку і завмирав. Порожньо... На душі витав якийсь острах. Він засумував, відчув себе покинутим і самотнім. Оксана більше не писала. І саме це змусило хлопця почувати себе непотрібним. Він ходив кімнатою, не знаходив собі місця, не знав, до чого братися. Усе падало з рук. А в грудях шаленіло серце, дивно било по клавішах його душі. А тут іще дядько замучив із цим переїздом до Англії. Іван спочатку опирався, не хотів їхати, а тепер йому стало вже все одно, де бути і з ким.

Так і переїхав. Закрутився у вирі буденного життя і на деякий час забув свою тугу. Вивчився, а тоді переїхав в Австралію, де його чекав дядько. Там познайомився із сім’єю Антонюків. Вони були також емігранти, але вже встигли обжитись у новій країні. Антонюки допомогли йому знайти роботу і заодно посватали хлопцеві свою дочку Софію. Дівчина була красива і талановита художниця. Вони подружились, і хлопцеві навіть здалося, що він її покохав. Домовились про дату весілля і почали готуватися до нього. От тоді дядечко розповів Іванові, що це він перехоплював листи Оксани і ховав їх. Він знав, що парубок не покине свого кохання, тому і відважився на цей підлий вчинок. Іван не міг повірити в це. Серце виривалося з грудей, але вже було надто пізно. Всі готувалися до весілля, про все було домовлено. Весілля відгуляли і почалося нове життя.

Софія з часом зрозуміла, що серце Івана належить іншій, але все своє життя ні в чому не докоряла чоловікові. Лише коли помирала від страшної хвороби, сказала:

- Іване, я прожила коротке, але щасливе життя. Ти ніколи мене не ображав. Ти турбувався про дітей і любив їх. Але я знаю, я відчуваю, ти ще досі кохаєш її. Знайди її. Діти вже дорослі і зрозуміють тебе.

І ось він вже близько. “Як усе тут змінилось”, - подумав чоловік. Іван пройшов довгою вулицею села і не знайшов своєї старої хати. Він зустрічав людей, але його ніхто не впізнавав. Побачивши гурт чоловіків, Іван підійшов, привітався. Розповів, хто він такий і чого приїхав. Серед тих чоловіків був брат Оксани, який розказав Іванові, що Оксана все життя чекала на нього, але не дочекалась. Цієї зими її не стало...

Він поволі пішов бетонною доріжкою, читаючи імена на надгробках, і зупинився. На табличці було її прізвище.

Став на коліна, наче не вірячи очам, торкаючись кожної літери. Поклав долоню на холодний камінь, немов хотів зігріти його своїм теплом. Почав молитися, але з уст злітали тільки слова: “Отче наш, отче наш...”

- Привіт, Оксано. Привіт, кохана. От і зустрілись. Ти прости мені, що я ось так прийшов до тебе в гості без гостинця. Ех, Оксаночко, не про таку я зустріч мріяв. Думав, зустрінемось, поговоримо, поспіваємо, як колись. Знаєш, я тебе і досі кохаю. Я кохав тебе усе життя. Пам’ятаєш, як ми вперше побачились, як вперше поцілувались. Я ще досі згадую це. Прости мені, прости за твій біль, за муки твої і сльози... А що я можу нині?

Іван встав, обтер га рячі сльози і побачив у небі лелеку. Вона голосно курликала, ніби кликала його до себе.