Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №217 від 08.12.2005p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#А от зі мною була історія!..

Крок до щастя

Життя часом схоже на дірявий човен - бери відро і вичерпуй воду або опускайся на дно

Ця історія трапилася більше двадцяти років тому. Інна виростала сиротою. Коли ще була малою, батьки загинули в автокатастрофі. Рідні, яка б погодилася взяти на виховання, не було, і вона потрапила в дитбудинок. Пізніше вступила до медучилища. Старанно навчалася, постійно — в книжках. Була дуже сором’язливою. Подруги по кімнаті в гуртожитку бігали на танці, в кіно, а Інна – до бібліотеки. Дівчата насміхалися: “Тобі потрібно було народитися в минулому столітті або йти до монастиря”.

Бувало, подруги знайомили Інну з хлопцем, та вона соромилася, червоніла і не знала, про що з ним говорити. А після того, як один із залицяльників сказав: “Тобі треба менше книжок читати, бо розумні дівчата хлопцям не подобаються”, взагалі відмовилася від таких знайомств.

Час ішов. Після закінчення училища її направили в один з лікувальних закладів обласного центру працювати медсестрою. Через деякий час отримала квартиру. На роботі всім подобалася - і колегам, і хворим. Завжди з привітною посмішкою, чемна, розумна, ніколи не відмовляла в допомозі. Сама навчилася гарно шити і в’язати – тож шила і для себе, і для подруг-модниць. Смачно готувала, тож колеги не раз смакували її пиріжками й печивом. На роботі активістка: якесь свято організувати, культпохід – усе Інна. А вдома – сама.

Ось уже й за тридцять їй минуло. Співробітниці постійно сватали своїх знайомих, та все не те. Мовчало серце.

Одного вечора, коли медсестри сіли попити чаю, санітарка Наталя розповіла історію, яку почула від хворої:

- Дочка жінки з четвертої палати по оголошенню в газеті познайомилася з хлопцем. Спочатку листувалися, а потім він приїхав у гості, а вже через рік вони побралися. І, каже, добре живуть.

А далі, кинувши на Інну насмішкувато-співчутливо-жалісливий погляд (уміємо ми, жінки, так дивитися), порадила:

- Напиши ти, може, хто відповість.

Та розмова постійно пригадувалася Інні. “А раптом і моє щастя десь мене чекає. Я так мрію про дитину. Але, ні, це не для мене”. Не один день серце сперечалося з розумом. І нарешті – зважилася.

Одного вихідного дня прибрала в квартирі, приготувала обід, поставила шампанське в холодильник, зробила зачіску, вдягла нову сукню і пішла в парк. Сіла на лавку і почала прискіпливо оглядати перехожих. Був будній день, тож людей у парку виявилося небагато, переважно мами гуляли з дітьми у візках. Як вона їм заздрила. “Мені б тільки дитинку”, - билася в голові думка. Ось іде чоловік: у розстебнутій сорочці, весь якийсь пом’ятий – ні, не він. Ось іще один – ні, занадто молодий, а цей – здається, не зрозуміє. “С умом, приятель, сдумал ты с ума сойти” – це наче про неї. Вирішила: ще посидіти з півгодинки і, якщо він не з’явиться, то піде додому і забуде про свою витівку.

По доріжці, не поспішаючи, йшов чоловік: на вигляд років сорок, у костюмі, при краватці, з дипломатом у руці. Біля лавки, на якій сиділа Інна, він зупинився і сів на іншому кінці. “Він” – вдарила в голову думка. Вона мовчки сиділа й дивилася на чоловіка, не відводячи очей. У цей момент він, напевно, відчуваючи погляд, повернув голову і подивився на Інну. І вона мовила:

- Вибачте, що я вас турбую. Ви тільки мене вислухайте. Не подумайте, що я хвора і щойно втекла з психлікарні. Мені 33 роки, я працюю в лікарні. Незаміжня, й навряд чи вже вийду, але дуже хочу дитину. Я прошу вас, допоможіть мені в цьому. Я від вас нічого не вимагатиму, ні на що не претендуватиму. Допоможіть мені, благаю.

Чоловік довго дивився на Інну: струнка, кароока, з русявою косою. Він підвівся, подав їй руку і сказав: “Пішли”. Вона привела його до себе додому, повечеряли, а шампанське вирішили випити пізніше, щоб усе було на тверезу голову.

А зранку вся Іннина хоробрість пропала, їй було соромно дивитися цій людині у вічі. Він мовчки поснідав і вже в дверях сказав:

- Мене звати Дмитро Володимирович. Ось моя адреса. Коли буде результат, то повідом мені. Обіцяєш?

- Так, - безсилою рукою вона взяла клаптик паперу.

Через дев’ять місяців Інна народила дівчинку. Назвали її Оленкою. Подруги та колеги подарували візок та дитячі речі. Сусіди допомагали: то в магазин за продуктами сходять, то — в аптеку. А Інна не могла натішитися своєю донечкою: така малесенька, спокійна, таке миле-миле мамине дитятко – “чорнобривеє дівчатко”.

Одного дня в квартирі пролунав дзвінок. Відчинила двері сусідка, яка принесла продукти з магазину.

- Інна, до тебе гості! – гукнула жінка. У дверях стояв Дмитро.

Виявилося, що він працював начальником відділу постачання на одному з донецьких промислових гігантів, а в Рівне приїжджав у відрядження. Після завершення виробничих справ вирішив подивитися місто, потрапив у парк і там зустрів Інну. Дружина Дмитра померла вісім років тому, сам ростив сина, який навчається в університеті в Києві. Він і сам не розумів, що змусило його тоді погодитися на Іннину пропозицію. Був упевнений, що нічого не вийшло, бо листа не отримував. Та все ж щось не давало спокою.

Через рік на його підприємстві знову виникли проблеми з постачанням. І ось він знову в Рівному. Назву району та вулиці, де жила Інна, він пам’ятав, а номер будинку – ні. Довго блукав вулицею, заходячи в двори, аж доки не побачив щось знайоме. Ось, наче цей будинок, а ось пелюшки сохнуть на балконі. Він не пам’ятав, як опинився біля дверей, подзвонив. Двері відчинила незнайома жінка.

- Тут живе Інна? – видихнув він.

Додому Дмитро повертався не сам, а з Інною та донечкою, без яких тепер не уявляв свого життя.

Інна з донькою нещодавно приїжджала в Рівне. Навідалася і до лікарні, де колись працювала (я зараз там теж працюю). Дівчата потім переказали її історію. Звісно, імена я змінила, але сюжет залишила. Шукала долю і знайшла її!

08.12.2005І.Примачок, смт Оржів



Рівне-Ракурс №10 від 08.12.2005p. 
На головну сторінку