Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №221 від 05.01.2006p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Продовження теми

Я там, де є благословіння...

Я там, де є благословіння...

Рівненський поет Олександр Смик: твір на тему «Як я прожив рік 2005-й»

Цікаво, як відомий поет-пісняр, композитор, громадський діяч, - в яких тільки іпостасях не виявляє себе пан Олександр! - пережив непростий 2005-й рік. Що нового в його творчості, у житті?..

- Минулий рік, за східним гороскопом, був роком Півня. Це був МІЙ рік, - у прямому і в переносному значенні, - говорить Олександр Іванович. - По-перше, цей рік подарував мені найвище щастя, яке може бути, - онука Дмитра. Значить, мій рід продовжується!.. По-друге, на початку року я отримав несподіваний сюрприз у вигляді запрошення до Словаччини, де видали друком, у перекладі на словацьку, мою книгу «Два тіла, дві душі». Ти пам'ятаєш: учительку, що вигравала гами на гілці, що щойно затверділа. Ми з видавцем, Ярославом Джоганеном, читали її разом, кожен своєю мовою: мелодика, ритм співпали бездоганно!.. Це дійсно була значна подія: у презентації брали участь мер міста, який власноруч освятив книгу (така в них традиція), представники українського посольства, літератори, громадські діячі...

- Кажуть, Олександре, що тебе єдиного від нашої Рівненщини та від Тернопілля, де ти також нині мешкаєш, запросили до участі на Євробаченні. Але ж ти співак швидше камерного типу!..

- Я й сам був шокований цим, адже в нас є досить справді вагомих співаків. Але факт є факт. Така подія, скажу тобі, буває раз у житті. Уяви: на одній сцені виступають справжні українські зірки: Тарас Петриненко, Богдан Бенюк, Ольга Сумська та інші. І я.

То було справжнє шоу, найвищого гатунку. А невдовзі після того мені випало щастя виступати у Львівській опері, на концерті, присвяченому 50-му дню народження мого великого друга, якого, на превеликий жаль, уже немає серед нас, - Ігоря Білозіра. Ми з ним працювали разом, писали пісні... Тоді ж ми разом із Михайлом Ковальчиком розпочали роботу над фільмом про Білозіра.

До речі, зараз я працюю над фільмом про Тернопільщину. Я щасливий, що вдалося здійснити мій задум про створення в мальовничому Кременці будинку творчості. Минулого року там відбувся перший пленер скульпторів. Скульптори, сама розумієш, то люди вартісні, і якщо до мене погодилися приїхати зірки такої величини, як, скажімо, наш Володимир Шолудько (автор пам'ятників Уласу Самчуку в Рівному, Тарасові Шевченку в Ковелі), професор Національної академії мистецтв з Києва Володимир Онищенко (він прославив Україну скульптурою Трипільської культури), Василь Корчовий, Микола Король, то цим можна пишатися. А працювали як натхненно, злагоджено! І тепер у Кременці є свій Сад скульптур.

- Олександре, ти ж, насамперед, поет, літератор. Що нового у твоїй власній творчості?

- Я оце брав участь у славетному книжковому ярмарку у Львові, де представляв свій творчий доробок. Маю вже п'ятнадцять книжок. І одну видав саме в 2005 році. Називається «Я там, де є благословіння (вірші кременецького періоду)». Я процитую один із них, коротенький, під назвою «Відлуння»:

Ми незалежні

лежні, лежні,

Ми вже свобідні,

бідні, бідні,

Димляться знову

винокурні

П'ємо... бо дурні.

- Такий погляд справді вражає. Але ж так і є, маєш рацію!.. Ми, українці, готові на подвиг (той же Майдан згадаймо), але неспроможні чесно, день у день, працювати на благо своєї держави.

...»Гору взяли ми разом над брехнею,

Та від брехні божеволію я...»

Втім, давай краще про рік, що минув. Я певен, якби кожна людина намагалася кожен свій день прожити ось так, щоб запам'ятався, то в світі було б значно більше гармонії та ладу. У 2005-му мене прийняли в Національну Спілку кобзарів України. Я хоч і не бандурист, але написав цілий репертуар до бандури. Провів минулого ж таки року традиційний фестиваль «Кобзарські сезони» на Волині, за власний кошт встановив на фронтоні Рівненського музучилища меморіальну дошку батькові всіх кобзарів Анатолію Грицаю, якого я дуже шанував. Це, я вважаю, нормальний вчинок нормальної людини. У Кременці встанов скульптуру засновнику місцевого Ботанічного саду Віллібальду Бессеру, завдяки якому згодом з'явився знаменитий київський Ботанічний сад. А ще я створив там картинну галерею, - вимріяну впродовж багатьох років.

- До речі, скільки тобі років, Олександре?

- Скоро п'ятдесят. Пережив, як ти знаєш, важку хворобу і щасливий, що Бог дає силу і натхнення жити і творити далі. Зараз, скажімо, я працюю над фотоальбомом «Волинь очима світових художників». Матеріал знайшов просто-таки вражаючий!.. У Кременці стали популярними пленери художників, фотохудожників, на які з'їжджаються люди з Божою іскрою зі всієї України, - як маститі, відомі світові, так і молоді, в яких все тільки розпочинається. До речі, наступний пленер має відбутися вже цього місяця. Я йому дав умовну назву «Кременець. Зима». А скільки чудових відкриттів я для себе зробив минулого року!.. Так, відкрив дуже цікавого фотохудожника Германовича. Він є справді європейським митцем.... Я, зізнаюся тобі, мрію стати справжнім меценатом. І, сподіваюся, стану ним колись.

- Ми ще не говорили про музику, яка в твоєму житті теж багато значить.

- Я випустив диск «Зцілення коханням». Назва глибоко символічна, бо тільки кохання може зцілити зранену душу. Ти знаєш, я віднайшов у собі здатність знову і знову закохуватися... в ту людину, яка біля мене. Я відкриваю в ній усе нові й нові риси. Я дивуюся, як благотворно впливають на мене і мою творчість навіть наші нечисленні суперечки. Будучи у всьому моєю порадницею, помічницею, вона не компаньйон, а просто моя половина. Втім, раз уже зайшла мова про родину... Вже випустила свій перший диск моя дочка Олена - студентка Острозької академії. «Промінчик світла» - так він називається. А ще вона чудово пише, до того ж, не тільки українською, але й англійською. Побувала в Канаді, і я щасливий, що повернулася звідти без отого почуття меншовартості, що, не секрет, притаманне українцям. Самореалізація, переконаний, і в нашій країні можлива. І тут справа далеко не в грошах, як усі нарікають.

- Олександре, є речі, які ти взагалі не сприймаєш?

- Я раніше був набагато терпиміший. Всім прощав. А тепер я не хочу прощати людської підлості. Я вважаю, що найбільше зло, - це зазирати в чужі вікна. Подивіться, люди, краще, що у вашій хаті, не судіть, і не судимі будете. Ми всі, кожен із нас, дуже багато хочемо від своєї держави. А коли хто останній раз працював на неї хоча б щодня по вісім годин?!. Ти знаєш, чого я хочу: щоби росіяни дотримали свого слова і відключили нам газ. А українці - свого, випровадивши російський флот із Севастополя. Тому що ми, врешті-решт, повинні зрозуміти: нам ніхто не допоможе, окрім нас самих. Йдеться і про сім'ю, і про село, де живеш, місто, і про всю державу. Нам треба пройти шлях від самостійності до самодостатності. Це непросто, це для багатьох - як операція для смертельно хворого, але інакше, без оперативного втручання, здоровим не станеш!.. А щодо газу... Не вимерзнемо! Он після Великої Вітчизняної люди країну за три роки відбудували. А ми вже п'ятнадцять возимося, і що?..

- І на завершення нашої розмови. Маєш якийсь прогноз на рік, що прийшов? Що нас усіх чекає?

- Це буде рік Собаки. Я, до речі, тримаю двох собак: кокер-спаніель Дуся і німецька вівчарка Бона. Які ж то віддані, щирі створіння!.. Маємо пам'ятати: собака ніколи не вкусить, якщо їй не зробиш зла. Будьмо ми всі такими ж чесними один із одним, творімо добро, даруймо його людям, і воно повернеться для нас та для країни, в якій живемо, сторицею.

05.01.2006Розмовляла Катерина КОНЄВА



Рівне-Ракурс №10 від 05.01.2006p. 
На головну сторінку