Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №394 від 30.04.2009p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#До ювілею М.Гоголя

Тарас Бульба, якого ми не знаємо

Тарас Бульба, якого ми не знаємо

“…І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити найхоробрішого зі своїх синів, що взявся захищати її. Вирве старий Тарас сиве пасмо волосся зі своєї чуприни і прокляне і день той, і час, в який народив на свою ганьбу такого сина”.

Пам’ятаєте ці слова з класичної повісті “Тарас Бульба”, де виразна оцінка синівської зради і перед батьком, і перед військовим товариством, і, врешті-решт, перед рідною землею? Твір Миколи Гоголя давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини, його вивчають у школах. Та, виявляється, юні вивчали… не того Тараса Бульбу, якого треба було б.

Вперше про паралельний варіант Тараса Бульби дізнався дев’ять років тому, на Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 900-річному ювілею Дубна. Рівненський професор Борис Степанишин стверджував, ніби були аж три переробки повісті, а підступний шовініст-великодержавник Віссаріон Бєлінський запропонував Гоголеві колосальну на той час суму - три тисячі рублів сріблом (із царської казни) за зміну ідейного спрямування твору. Внаслідок цієї операції повість невпізнанно змінила орієнтацію з “української” на “російську”. До речі, про це детально можна прочитати у львівському часописі “Дзвін” за 1992 рік. Правда, окремі місцеві краєзнавці не такі категоричні, бо одна справа здогадуватись, зовсім інша - доведене документально припущення.

Мені вдалося познайомитися з першою редакцією повісті (1835р.) поруч із новою редакцією (1842 р.). Обидва варіанти вміщені в 2-му томі п’ятитомного видання творів Гоголя, що побачило світ завдяки Академії наук СРСР у 1954 році. А знаходиться раритет Інституту російської літератури в особистій бібліотеці дубенчанина, колишнього українського філолога Степана Суразького.

У чому відмінності редакцій? Порівняльний текстовий аналіз засвідчує, що після переробки виклад значно розширений: у першій редакції було 9 глав, у другій стало 12. Зокрема, значно збагатився історико-побутовий фон повіствування, дано детальнішу характеристику виникнення козацтва, Запорізького війська, законів і звичаїв Січі. Стиснута розповідь про облогу Дубна замінена розгорнутим епічним зображенням битв і героїчних подвигів козаків. У редакції від 1842-го ширше подано любовні переживання Андрія, глибше окреслено трагізм його становища, викликаного зрадою. Серйозному переосмисленню піддано й образ Тараса Бульби. Місце (у першій редакції), де сказано, що полковник “був великим любителем набігів і бунтів” замінено суттєвими рядками: “Невгамовний, вічно він вважав себе законним захисником православ’я. Самоуправно входив у села, звідки скаржились на утиски орендаторів і на збільшення податків із диму”. Поглиблено оцінку скоєного молодшим сином. У першій редакції Тарас і Остап хоронять Андрія в обгорілому лісі, виривши шаблями могилу, жалкують, що той “пропав без слави”. У другій редакції на пропозицію Остапа “чесно віддати брата землі, щоб не познущались над ним вороги і не розтягнули б його тіло хижі птахи”, суворий батько скаже: “Поховають його і без нас, будуть у нього плакальники й утішальники”. До речі, уродженець села Мирогоща, видатний інженер, громадський діяч Арсен Шумовський (Великобританія) залишив нам такі рядки: “У селі Дубиничі, біля Судобич на Дубенщині, є гарний струмочок з піскуватим дном, дубовий гай і невелика могила серед чотирьох дубів - “Андрієва могила” (див. А.Шумовський “Ляховецьке гніздо”, збірник “Літопис Волині”, 1956 р. №3, Нью-Йорк - Буенос-Айрес, ст.36). А наш сучасник, академік Борис Возницький пригадує, що до вересня 1939 року в передмісті Сурмичі в Дубні був пам’ятник Андрію Бульбенку, зруйнований більшовиками, - мовляв, нічого вшановувати зрадників України.

Створюючи історичний літопис епохи національно-визвольної війни українського народу проти польських панів (XVI-XVII ст.), автор вільно поводиться з історичними фактами, надаючи перевагу народним переказам. І завдяки цьому гарно вибудував окремі епізоди, весь сюжет. Навіть той же україноненависник Віссаріон Бєлінський захоплено відзначав у статті “Про російські повісті та повість п.Гоголя”: “Тарас Бульба” є уривок, епізод із великої епохи життя цілого народу. Якщо в наш час можлива гомерівська епопея, то ось вам її найвищий зразок, ідеал і прототип”.

Було б неправильно умовчувати, що друга редакція чимало втратила, в порівнянні з першою, в ідейному плані. Насамперед, у багатьох місцях з’явилися слова: “Росія”, “російський” замість “Україна”, “український”. Отож, перенесено акцент: заслуги українського народу , запорізького війська стали заслугами “старшого брата”. У виструнченому, стилістично “вилизаному” сюжеті стало менше “українського”, якщо хочете, навіть “козацького”. Перший варіант близький за звучанням до української мови. У другому лексика, побудова речень більше сповідають закони російської. Отут і пригадаємо єзуїтське лицемірство “доброзичливого” Бєлінського (називав талант Гоголя “незвичайним, сильним і високим”), який в одній зі своїх статей про українську літературу не без злорадства стверджував: “Немає ніякої малоросійської мови. А обласне, малоросійське наріччя, як і білоруське, сибірське та інші, подібні їм обласні наріччя” (зібрання творів у дев’яти томах, том 4-й, ст.417). Інакшого чекати від відомого великоросійського шовініста годі було чекати: йому більмом у оці була любов Гоголя до рідного краю, до свого народу, його солов’їної мови. Бризкаючи жовчною слиною, Бєлінський зазначав: “Коли пан Гоголь пише про Малоросію, то маємо опуклі постаті сміливого Тараса Бульби, лагідного пасічника Рудого Панька, ніжних панночок; а коли пише про Росію, то маємо недалекого Ноздрьова, скупердягу Плюшкіна, держиморду городничого, хитрого Хлєстакова”.

Не слід забувати ще одного моменту. Письменник - суперечлива, неврівноважена особистість - дуже вразливо сприймав критику. І якщо “великий Віссаріон” погрожував “зарізати” повість, то цілком імовірною може бути його причетність до переписування твору, стає зрозумілим, чому після цього в другій редакції зникли окремі патріотичні місця, українські слова, чому, власне, деякі твори Гоголь взагалі писав на догоду Москві.

Висновок зі сказаного один: нічого крамольного в редакції від 1835 року, що вийшла у Гоголевій збірці “Миргород”, не було, хоч автор тут ще не виступав апологетом російської імперської ідеї. Не варто нагнітати пристрасті, ніби у першій редакції “зміст багатший”. Бо одна справа зміст, а інша - ідейне спрямування твору. Тому виправданим здається прагнення обласної “Просвіти” перевидати згадану редакцію, рекомендувати її словесникам Рівненщини для роботи на уроках зарубіжної літератури. Цей захід схвально зустріне й широкий читацький загал.

До речі, “Тараса Бульбу” перекладено на українську мову якраз за первісним варіантом у видавництві “Кальварія”. Роботи виконав типовий козак-характерник у 2005 році. Сам перекладач вважає, що зусилля витратив недарма. А от послові Росії в Україні панові Чорномирдіну переклад - серпом по одному місцю. Ось що пише дипломат (журнал “Сти-ль и дом”): “К примеру, попробует молодой человек, учащийся, почитать изданный здесь, в Украине, перевод повести “Тарас Бульба” на украинский язык. И что он прочтет? В этом переводе выброшены все воспоминания о Руси. И он будет думать, что так Гоголь написал, а Николай Васильевич этого не писал. Не мог писать! Вот такие “дипломатические переводы” - это уже подлость.”

Насмілимось зауважити (заперечити) маститому “критику”, що саме “так” і написав Гоголь. І добре, що книжечка видана кишеньковим розміром, до того ж, має божеську ціну - отже, всі шанси “піти в народ”.

Вже була спроба Миколи Тобілевича (Садовського) ще у 1918 році, за УНР, надрукувати українською повість. І тоді перекладач при редагуванні тексту замість “руська віра” подавав “наша православна віра”. Був ще переклад Хуторяна (1952 рік), що здійснений суто за редакцією 1842-го. Та і галичани, перекладаючи російськомовних українців на межі XIX-XX століть, послідовно замінювали “руський” на “український”. Чи не тому зберігся донос якогось Юзефовича, що в книгарні Ідзиковського в Києві продається український переклад “Тараса Бульби”, де провіщається прихід… українського царя!

Дехто з сучасних архідемократів шкодує, що Микола Гоголь не спалив другий варіант повісті, як він це зробив із другим томом “Мертвих душ”. Прикрість тут в іншому: піддавшись пораді імперської цензури, автор “усилил общерусский смысл”. Отак і вийшов із українського козака глашатай московського самодержавства, від видання до видання, вже понад півтора століття, Тарас Бульба, який поклав свою “буйную головушку за русскую землю”. Ось таким сьогодні його і вивчають подекуди в нашій школі. Чи не дивно, що в мові старого козака чомусь з’являються фрази “русский царь”, “русская земля”, пафос анологера імперії: “Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!”. А в першій редакції останні слова полковника, охопленого полум’ям, були геть іншими (козаки сідають у човни і пливуть по Дністру): “Будьте ж здорові, панове-браття товариші. Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..”

Гоголь, який поїздив по Римах та Єрусалимах за царський кошт, не умів і не хотів стати Шевченком. Кобзар теж писав російською мовою, прожив у метрополії більше літ, ніж на Батьківщині. Та нікому з росіян не спаде на думку називати нашого генія “російським поетом”. Гоголь ніколи не був бунтівним, не шукав свою національну ідентичність, а шукав себе та Бога. Тому й з’явились з-під його пера два “Тараси Бульби”.

У далекому 1953-му напівголодний львівський студент спромігся-таки купити в букіністичному магазині п’ятитомник Миколи Гоголя. Гадки не мав, що через півстоліття одна з книжок допоможе відкрити завісу таємничості над створенням геніальної повісті, посприяє в кращому розумінні описаних у ній подій, що стосуються минулого нашого регіону. Упродовж 80 років випускнику Львівського університету імені Івана Франка довелося пережити чимало. І постійно збирав книги -нині в його домашній бібліотеці чимало раритетів. Зокрема, Шевченків “Кобзар” 1840 року видання, твори українських письменників XVII- поч. XVIIIст., маловідомих у наш час авторів.

30.04.2009Василь ЯНОШІ



Рівне-Ракурс №10 від 30.04.2009p. 
На головну сторінку