Прости мені, Черешенько…

Дівчина ніколи не позувала перед фотографом напівоголеною. І про цей новомодний стиль у фотографії мало що знає. До Льоньки Шапочнікова, знаменитого, відомого у всьому Союзі фотохудожника, її привела подруга (“Щось заробиш собі, дурепо!”). Привела, кинула, а сама за мить щезла за дверима. Досвідченій манекенниці Льоньчин підхід до “розкриття” отаких недоторканих давно відомий…

“Нікого більше. Ніяких подружок. Тільки ти і вона… Ти до неї з ласкою, теплом, ніжністю, - вона потроху оговтається, заспокоїться і розкривається перед тобою, немов троянда з бутона”, - любив розповідати друзям. Відтоді у Льоньки й звичка закуповувати дорогі цукерки, вина, коньяки. Аби було в запасі. Про всяк випадок. То ж не що інше, як інструмент для “розкриття” красунь! Оця мить відкриття чогось неповторного, творча радість від вдало схоплених об’єктивом миттєвостей була найвищою насолодою Льоньчиного життя. Не міг дочекатися, коли проявить плівку, сліпав над тими знімками ночами… А ледь просихали світлини, тремтливо брав кожну до рук, виносив на світло, довго роздивлявся і вже бачив її в ошатній рамі, або ж на сторінках модного фотожурналу… Кожній фотографії - своє призначення. Шкода тільки, що не все відзняте можна опублікувати. З дуже відвертими знімками Шапочніков усе ж не ризикував… Нерідко, згадуючи художню школу, брав до рук пензля і переносив зафіксовану на фото натуру в картину. У нього непогано виходило. І на таких картинах навіть тоді, за Союзу, можна було добре заробити.

Гай-гай… Скільки ж їх, отаких зашарілих дівчаточок пройшло повз його руки! Ви ж не подумайте чогось такого: далеко не з усіма моделями, котрі позували Льоньці для фото, він заводив романтичні стосунки чи й, бувало, заходив у близькість. О ні! Льонька змолоду був щодо протилежної статі вередливим і перебірливим. Він же не якийсь там простак неотесаний, а знаменитий Леонід Шапочніков! Розуміється у жіночій красі. Та й вродою його батьки не обділили. То чого б йому, перебуваючи серед отакого царства красунь, не обрати найвродливішої! То ж на материні докори про те, що вже пора було б зупинитися й одружитися, не зважав. “Та що ти, мамусько, встигну ще. Я ж іще молодий. А дівчат біля мене он скільки в’ється… Є з кого вибирати і завжди буде…” - заспокоював матір. Насправді після першої ж спроби пожити із жінкою удвох збагнув, що сімейне життя не для нього. Спершу було солодко: ні до чого не зобов’язуючий флірт та цьомчики-перецьомчики… Кохання - до запаморочення. Ресторани, вечірки, зйомки, подорожі… Та не все ж тільки удвох треба бути. Тож за місяць-другий і почалося… Ревнувала мало не до кожної з моделей, аж поки не поставила питання руба: “Або я, або твоє фотографування!” Вибрав фотографування. Це ж бо його життя! А з тією красунею, Євою, здається, її звали, довелося розпрощатися.

Були згодом у Льоньки й інші жінки. Та чомусь жоден із романів до створення сім’ї не приводив. Коли ж стукнуло п’ятдесят, якось одумався: матір таки діждала невістки. Як і усі Льоньчині закохання, Ванда, його законна дружина, була гарна. Що тут скажеш, модель. Зовнішність, як з картинки. Та тільки надто холодною видалася матері та краса. “Гордовита у тебе невістка, - казали сусіди. - І в хату ніколи не вступить. Льонька забіжить на хвильку, а вона на нього у машині чекає. Трохи затримається - вже сигналить.” “Та яка вже є, аби лиш йому було добре, - відповідала матір. - Може, дасть бог, ще й онучка мені народить…”

Не народила. Не захотіла вроди псувати, чи не вийшло? Хто теє зна?

Трапилася незабаром із Льонькою біда. Їхав із Києва, раптом за серце схопився, втратив свідомість. Люди маршрутку зупинили, викликали швидку. Отямився в лікарні. Інсульт. Паралізувало праву руку й ногу. “Дякуй богові, що живий, - заспокоює лікар. - Тепер доведеться по-новому навчитися розмовляти і ходити.” Та потроху Льонька оклигував, з допомогою двох палиць спинався на ноги. Сам собі жалюгідний. Та щодня приходила матір, провідували й підбадьорювали друзі. Не було лиш Ванди. Дізнавшись про Льоньчин інсульт, Ванда заочно з ним розлучилася, швиденько продала їхню двокімнатну квартиру, машину Льоньчину забрала і хтозна куди і з ким повіялася. Щоправда, проявила до Льоньки милість: оскільки квартира усе ж таки за його кошт була куплена та й новенька “Тойота” чогось-таки варта, то через друзів передала дещицю грошенят на лікування.

Після виходу з лікарні розпочалося для Льоньки нове життя. Інвалідність. Скромна пенсія. І життя разом із матір’ю в защемленому просторі однокімнатної квартири. Льоньчина хвороба та Вандина зрада підкосили матір. Ще сам не оклигав, як упала старенька на його руки. Сам на сам, безпорадний, опинився з неміччю та бідою. Треба їсти готувати, з ложечки матір годувати, мити, щоденно прати й прибирати. Як не було, але якось справлявся. От тільки щоб до магазину чи до аптеки сходити, треба було просити сусідів. Сам із квартири виходити дотепер не ризикує.

Було в Льоньки чимало друзів, шанувальників його таланту, коли була у нього слава, водилися грошенята і здоров’я не підводило. А нині усі минулі зв’язки розтанули, щезли разом з його блискучим і красивим світом. Слава богові, сусіди трапилися милосердні. Допомагали Льоні матір доглядати. І тепер на поталу його не кинули. Після материної смерті молоде подружжя Васильчуків стало Льоньчиними опікунами.

Доволі просторий балкон служить для Льоньки терасою… Сусіди й перехожі часто бачать, як на другому поверсі за маленьким столиком на балконі сидить чоловік з довгим сивим волоссям і майже білою довгою бородою… Мудрець? Бог? І мало хто впізнає у цьому бороданеві колишню провінційну знаменитість - Леоніда Шапочнікова. Годинами мовчки споглядає він за перехожими, час від часу запалює цигарку і думає свої думи. Вечорами милує зір художника чудовий захід сонця з пурпурово-синім небом. Та він його не фотографує. Нема вже на те снаги. Його кімната й так нагадує галерею. На усіх стінах його фотографії і його картини. Із них дивляться на Льоньку жінки: серйозно і весело, грайливо-кокетливо, манірно, а то й печально, із докором… Вродливі молоді обличчя в профіль і фас. Десь розпущене волосся, десь - запаморочливо красиві груди… У цих портретах - усе його життя.

“Чи любив коли по-справжньому?” - роздивляючись фотогалерею, зненацька запитала якось одна із заїжджих журналісток (вряди-годи про Льоньку усе ж згадують). “Звичайно ж, любив”, - потупившись, відповів Льонька. Проте розповідати не став. Не треба це нікому. Це його життя. І його, суто його, помилки.

У той же вечір знову пригадалася йому Вірунька. Черешенькою, пригадує, її тоді ще називав. Вона не те що розкрилася перед ним, а навіть щиро його покохала. Коли б мав розум та не вчинив з нею так, то, певно, був би він щасливим…

Залетить, було, як ластівка, на хвильку-другу в його гніздо, наповнить його радісним щебетом і за якусь часину його занедбаної холостяцької оселі не впізнати. Повимиває все, попере його сорочки, їсти щось смачненьке приготує… Уміла створити затишок. І, здається, кохав її. Вродлива, ніжна. Та, головне, чиста, не зіпсована душа. Усе в ньому їй подобалося, знала і розуміла його життя і прощала навіть фліртування з моделями… Хоча така собі - простушка. Родом із села. До вищих кіл не вхожа. Манер не знає. Навіть цигарки ніколи не запалить. Учителька. Все вірші читала. Не міг тоді себе Льонька з Черешенькою у своєму творчо-діловому світі уявити. Мріяв про царицю. От і не зважився. За поріг Віруньку виставив. (Гріх який!) Сталося це, як про вагітність йому призналася. Вона думала, що Льонька зрадіє, плекала надію, що одружиться. А він на це їй гроші у руки тицьнув: “Не треба, - каже, - Вірунько, нам цього. Йди зроби аборт і не ганьби ні себе, ні мене”.

Пішла… Як у безвість. Образилася, і як не було. Ніколи більше її не бачив. Якби знати, як-то склалася її доля? А що, як не пішла на аборт та народила?! Змахуючи непрошену сльозу, у своїй немочі Льонька тепер картає себе… Ой, як картає… Не довелося б йому тепер, хворому й немічному, на самоті віку доживати… Мав би тепер догляд, турботу, домашній затишок, а, головне - спокій у душі… “Прости мені, Черешенько…” Та чи почує? Чи простить?!

(З етичних міркувань імена героїв оповіді змінені)