Богдан СТОЛЯРЧУК: “Я вболіваю за свій край”

Понад те, енергійний чоловік часто мандрує районами Рівненщини задля збору матеріалів до книжки “Мої родинні витоки”, до серії книг “Велика Волинь”, яку він і започаткував. Утім, в останні місяці до пана Столярчука люди самі їдуть з усіх-усюд по свіжу книжку “Дорогобужу на Волині - 925”. І ще. Старосвітський інтелігент Столярчук набирає свої тексти на старенькій друкарській машинці. І його не відволікає мобільний телефон, бо він його не має принципово. Щоб не лякати муз.

- Кажуть, до шістдесяти років Ви написали й видали 60 книжок на мистецько-культурну тематику?

- Та, здається, значно більше. Може, 60 - за останні роки. Бо я своїх праць не рахував і не знаю точно, скільки їх у мене. Рівненська державна обласна бібліотека два роки тому видала бібліографічний покажчик моїх робіт “Причастя словом”. Одначе є в мене найулюбленіша - це “Контрабасисти України”.

У 1994 році Богдан Столярчук видав навчальний посібник для студентів “Хрестоматія для контрабаса”. Згодом уперше в Україні впорядкував біографічний словник “Контрабасисти України”. Так само вперше в Україні з’явилася ще така робота пана Столярчука - енциклопедичний довідник “Митці Рівненщини”, розповідь про понад 1400 персоналій. Власне тільки за це Богдан Столярчук вважається живою мистецькою візитівкою нашого краю. Загалом же перелік його численних праць від рецензій та відгуків до фахових і ліричних збірок сягає півтисячі найменувань.

Мене робота шукає

- Відомо, щоб добре писати, треба страждати. Так ось, писати - це одне, а от видати написане зараз теж складно, хіба ні? Кажуть, що з книговидавництвом у нашому краї якось, м’яко кажучи, не вельми...

- Моє тверде переконання - рукописи мають іти в друк. І хоча справді, легше написати, аніж видати, проте мені видаватися не так уже й складно. Складно було видрукуватися у Радянській Україні, бо якщо ти не був членом якоїсь спілки, відтак не стояв у плані, - дорога до читача була закритою. Здається, якщо був членом Спілки письменників, то мусив хоча б раз на п’ять років видрукувати книжку і, звісно, отримати солідний гонорар. Нині ж - маєш гроші, видаси будь-що. Коли ж грошей обмаль, шукаєш спонсорів. Якщо вельми захотіти, то й гроші можна знайти, і спонсора. Проте, якщо Бог дав талант, тоді лише люди прочитають, бо час розставляє все по місцях. Якщо я щось написав, мушу його видати, бо інакше це не життя. А в житті мене робота тримає і мене робота шукає.

- У вас практично один і той же видавець - Олег Зень, з яким ви розпочали серію “Велика Волинь. Історія, культура, постаті”.

- Так, він знає свою справу, знає книжку. Олег і печатку вигадав, яка вже є на книжці про село Дорогобуж Гощанського району. Цим славним селом треба гордитися, тому я збираюся видання доповнити. До слова, перша моя книжка “Причастя” видана в нашій друкарні у 1990 році, коли там теж уперше дозволили друкувати книжки.

Побілена вапном культура Рівненщини

- А от з іншими сусідніми областями, якщо порівняти наше мистецько-краєзнавче життя-буття, як воно виглядає?

- Щодо краєзнавства, а я був на третьому й четвертому з’їздах Всеукраїнської спілки краєзнавців, то скажу: всюди працюють ентузіасти, які жодної копійки не отримують. Саме вони не дають занепасти українській духовності. Цим людям болить за свій край, за людей, які відходять невідомими широкому загалу. Я їх називаю загублені постаті. Як, наприклад, Микола Шакура - чудовий поет-пісняр, який помер у 47 років. (Книжку про Миколу Шакуру нещодавно Богдан Столярчук презентував у смт Гоща. “У надвечір’ї синім” - відома пісня, яку написав М. Шакура, - автор).

Нині ж працюю над історією театрального мистецтва Рівненщини від 1795, себто доробляю почате Ігорем Жилінським. Рецензент сказала, що це книжка для всієї України.

- Парадокс української дійсності: допоки ви досліджуєте театральну історію, є питання, чи сама поруйнована й полатана будівля театру вистоїть...

- Так, просто біда, коли перемагає потреба в підземному переході підземною торгівлею над потребою театру. Про що мова? Про яку культуру й мистецтво?

- У нас і раніше не було, так би мовити, культурного національного смаку - усе сіра радянщина покривала. Як на мене, найживучіший її наочний приклад - побілені вапном стовбури паркових дерев - ялин і сосен, і бордюри та ліхтарні стовпи. Особливо прикро цей несмак вражає перед входом в інститут мистецтв...

- Коли не буде в міській, обласній адміністраціях культурних, інтелігентних керівників, які шанують мистецтво - цілковитий крах неминучий. Моя думка, що наша область чи не єдина, де культурне життя майже на нулю. Наприклад, нема жодного муніципального професійного колективу в області. Водночас кадри інституту культури (щорічних випускників) нема куди подіти. Тож не на базарах їм торгувати! От звідки треба танцювати. Утім, я радію, що студентам розказую, показую, дарую свої книжки. Аби лише читали! Це люди, які починають жити і яким доведеться міняти життя на краще.