Хто поведе Україну до Європи?

Попри правильні гасла президента, його зовнішня політика на ділі виявилася малоефективною. Для чого казати, що ми отримаємо “асоційоване членство” в ЄС (такого статусу немає) або нам буде наданий ПДЧ у квітні 2008 р. у Бухаресті, коли вже було ясно, що цього не буде. Всередині країни суспільна підтримка вступу до НАТО, за даними Центру Разумкова, була найвищою за Кучми (!): у червні 2002 р. кількість прихильників і опонентів була рівною – по 32 відсотки. На кінець президентства Ющенка, у липні 2009 р., лише 20 відсотків - за, проти – 59 відсотків. Внаслідок нереалістичних закликів Банкової підписати угоду про асоціацію з ЄС до 4 грудня, противники євроінтеграції тепер говорять, що саміт у Києві став провалом, хоча насправді йдеться про роботу по наповненню проекту угоди конкретним змістом, що доведеться завершувати вже наступному президенту. Позиції України на переговорах з Москвою зараз теж слабші, ніж були 2005 р., отож чи можна йти із шаблею на танк? Згадаймо історію УНР: гарні патріотичні заяви, а потім тотальний програш.

Своїми радикальними заявами Банкова хоче відібрати у Тимошенко частину голосів, яких якраз може і не вистачити для перемоги у другому турі. Тоді Ющенкові треба визнати: я - за НАТО і одночасно - за Януковича з його “позаблоковістю”, другою державною мовою і черговим розколом країни. А виборець зробить висновки.

Розчарування виборців реальними наслідками політики Ющенка і геополітичним кульбітом Яценюка (з його гаслом “Великої Європи”, що включатиме Росію і Казахстан) призвели до того, що, зрештою, будемо обирати між двома лідерами перегонів: Тимошенко і Януковичем.

Немало критичних стріл було випущено проти Тимошенко і з Банкової, і з Партії регіонів, але вона проголошує метою вступ України до ЄС, в той час як Янукович і представники “третьої сили” (Тігіпко, Яценюк, Литвин) “соромливо” це обходять. У Януковича, крім “Єдиної Росії”, міжнародних контактів немає. Натомість партія “Батьківщина” є асоційованим членом Європейської народної партії, яка об’єднала у тому числі партії Саркозі та Меркель. І це відкриває канали для роботи саме з тими країнами, які ще є скептиками щодо європейських прагнень України (Німеччина і Франція). На відміну від президента і Януковича, Тимошенко не лінується налагоджувати з їх лідерами робочі стосунки, і, як результат, має особисті контакти з ключовими політиками і на Заході, і в Росії, запрошується на зустрічі європейських лідерів.

Щоб не казали на Банковій, але Тимошенко таки представили перед її виступом на конгресі ЄНП як майбутнього президента. Добре, хай це був лише приязний жест від господарів, але ось що сказав Генеральний секретар ЄНП Антоніо Лопес-Істуріс: “Європейська народна партія закликає всі демократичні сили України та партнерів ЄНП в Україні згуртуватися і підтримати найсильнішого демократичного та проєвропейського кандидата, який вийде у другий тур, щоб запобігти поверненню до влади політичних сил минулого і зберегти ідеали “помаранчевої революції”. У Вас лишаються сумніви, хто мається на увазі? І далі: “Ми даємо дуже високу оцінку сильному керівництву прем’єра Тимошенко, яка професійно робить усе необхідне, щоб подолати фінансово-економічну кризу”. Меседж зрозумілий, тож чи варто Банковій починати скандал навколо цієї заяви?

Поменше б таких чвар: бо коли європейці запрошують і президента, і прем’єра приїхати разом і намагаються їх примирити, наш президент відмовляється. Характерно також, що, попри звинувачення Банкової, саме урядова позиція щодо минулорічної війни на Кавказі співпала з позицією ЄС і Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Нещодавно, попри критику, Ющенко пішов на зустріч з Лукашенком задля вирішення наболілих питань, формування спільної позиції щодо транзиту газу. Чому ж Банковій незрозуміло, що і в стосунках з Росією уряду треба діяти гнучко, тим більше, коли Європа прагне не допустити перебоїв з газом. Це правда, що з Росією треба “держать ухо востро”, але ж якраз президент впустив до нас “РосУкрЕнерго”, а Тимошенко мала силу усунути цього “посередника”. Та й наші переговорні позиції були б кращими, якби не лунали заяви на кшталт недавньої заяви президента, що нам не потрібні кредити для розрахунків за газ.

Міжнародні відносини після “холодної війни” не є “грою з нульовою сумою” - вважають і ЄС, і адміністрація Обами. Тому Україні не треба робити вибір “бо – або”. Прагматизація стосунків з Росією не означає повернення до “багатовекторності”, відмови від стратегічного курсу на вступ до ЄС. Цього не розуміє Ющенко, цього не хоче зрозуміти Янукович, який у своїй запопадливості перед Кремлем закликає визнати Абхазію і Південну Осетію (а це - міна під територіальну цілісність України) і тим самим виводить себе за коло цивілізованих європейських політиків. А його “тіньовий” віце-прем’єр Табачник шкодує, що Сталін у 1945 р. міг “безболісно” повернути Галичину Польщі.

Тому не дивно, що Лук’яненко, Попович, Косів, Дімаров, Стецьків, Тарасюк, Діана Петриненко, Ніна Матвієнко та багато інших діячів закликають об’єднатися і проголосувати у другому турі проти Януковича. І хоча маємо не таку контрастну картину, як було 2004 р., наш вибір у другому турі в лютому 2010 р. залишається вибором між українством і “совком”, між Європою і пострадянським простором.