Найдивніші у світі сни - спільні!

Були суперечки у сім’ях, були проблеми на роботі, фінансова криза зачепила і їх - не без того. Але якось крутилися-викручувалися. Одним словом, жили!

І все б нічого, та була у Поліни та Аліни одна особливість. Окрім того, що вони любили читати однакові книги, вони ще й слухали однакову музику. І пора року у них обох була улюблена спільна - осінь. Але найдивнішим був той факт, що вони бачили однакові сни.

Про хмари, сонце

та рудих корів

Ще в дитинстві вони могли одна одній переказувати та доповнювати свої сновидіння, а батьки лише дивувалися.

- Аліно, ти знаєш, мені сьогодні наснилося, що я плаваю у небі, що я ніби летючий корабель. Мені так добре було. Я була схожа на хмаринку біля сонця у небі. Яка фантастика, скажи?

- Доню, уві сні літати - це ж добре. Значить, ростеш!.. - намагалася втрутитися мама, мила мама.

- Поліно, ти уявляєш, я теж літала, - перебивала маму Аліна, - і теж здавалася собі хмаринкою. А ти бачила те синє-синє небо і яскраве сонце? І воно ні крапельки не пекло, а тільки ласкаво гріло, то ж правда? Аліно, а ті пагорби зелені ти бачила? І корів, які там паслися? Вони були усі руді, усі без винятку, я таких ще жодного разу не бачила. У нас же корови плямисті - чорно-білі. А то руді, як наше собаченя Рудик. А пастуха я не бачила, де ж він міг бути, Аліно?..

Ти закохалася, сестричко

І зі сміхом дівчата поспішали до своєї дитячої кімнати. Трохи підросли, і з тієї кімнати лунав уже не дитячий дзвінкий сміх, а утаємничений шепіт. “До таких розмов батькам уже заборонялося прислухатися”, - заявляли, паленіючи щоками, як травневі ружі, дівчата.

- Поліно, мені сьогодні приснився той такий чудний хлопець. Пам’ятаєш, ми його бачили, коли прийшли складати вступні іспити до технікуму. У нього такі очі, ніби чай з краплинами молока. І коли зазираєш у них, то здається, що летиш кудись углиб піщаних дюн. Хіба так може бути?

- Так, сестричко. Це називається - любов, кохання. Коли любиш, здатен розтанути, розчинитися у своєму обранцеві. А очі - то душа. Коли зможеш у них потонути, то зможеш і душу пізнати. Ти у нього закохалася, я побачила по виразу твого обличчя. Ти сяяла, ніби світилася зсередини. Я за тебе щаслива!

Там були люди, багато людей, сталася катастрофа...

А вчора Аліна розбудила своїм криком весь будинок. Вона, окрім сестри, нікого не хотіла бачити, але, так чи інакше, інші члени родини стали у дверях спальні, як вкопані - так усі були налякані нічними стогонами та жахливим криком Аліни.

- Розкажи, що тобі наснилося, люба, і не бійся, - прибираючи волосся зі спітнілого чола сестри, попросила Поліна. І не переживай, не переймайся, то був лише сон. Він минув, а ти розповідай.

- Була рання весна. Дерева стояли голі, у повітрі лютував мороз. Вітер шмагав віттями дерев, як скажений. Починалася злива. Я не побачила, а швидше відчула, що десь близько насувався потяг. Він ніяк не хотів себе виявляти, він діяв обережно, наче кішка, наче злий хижак чатував на свою здобич. Це було страшне передчуття, і то чому?

А у потязі, я явно бачила, були, окрім дорослих пасажирів, ще й двоє діток. Старшенька дівчинка мирно гралася на сидінні. У її волосся були вплетені два яскраво-червоних бантики, вона перекидала морські камінці із руки в руку. А менший, хлопчик, йому саме піврочку виповнилося, пронизливо кричав, ніяк не хотів заспокоїтися. Це було щось неймовірне. Нарешті він замовк, і, гарно попоївши, міцно засопів у своїй колисці. Із ковдрочки було видно тільки маленький кирпатенький носик...

- І що ж, сестро?

- Заради Бога! Рятуйте, хто може! - почала заломлювати руки Аліна. - А стрілочник-то, стрілочник забув перевести стрілки! І назустріч нашому потягу з маленькими дітками на усій швидкості вже мчить вантажний потяг! І я прокинулася! Поліно?!.

- Заспокойся, аварії не сталося, вони усі - врятувалися. Саме того дня вантажному потягу відмінили його чергову поїздку! Заспокойся!..