Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №227 від 16.02.2006p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#З журналістського блокнота

Пістолі для президентів та Папи Римського

Пістолі для президентів та Папи Римського

Про людей, які власноруч творять гарні речі, кажуть, що їхні долоні при народженні поцілував Господь. Адже тільки Його благословення надихає митця у копіткій праці створювати шедеври та, даруючи їх людям, приносити в оселю радість. Вона оживатиме щоразу, коли хтось, роздивляючись подарований виріб, подумає про майстра, руки якого гордо називають «золотими».

Корінний прикарпатець Роман Стринадюк, з яким я випадково познайомилася в Рівному, народився в Івано-Франківській області в місті Косів. «Справжній гуцул», як любить себе називати пан Роман, ніколи не думав виїжджати зі свого краю, адже саме там з'являються ідеї, які потім з вогню та заліза перетворюються у дивовижні форми та образи.

Вони осідають на звичних у побуті речах і стають ніби продовженням душі творця, безмежної, як блакить карпатських полонин.

Романа Стринадюка можна було б назвати просто майстром з художньої обробки металів, але звичайне слово «майстер» йому не личить. Швидше, це людина, що поріднилася з металом і зрозуміла його мову, адже не багатьом дано талант, щоб неживий холодний матеріал перетворювати у втілення людської фантазії.

- Взагалі-то, за спеціальністю я звичайний інженер, - розповідає пан Роман, - але трапилася колись в житті людина, яка, подивившись на мене, сказала, що займаюся справою, яка зовсім не приносить задоволення, і до якої не лежить душа. Так, як цей чоловік, мені ще жодна циганка долі не пророкувала. Упродовж шести місяців він умовляв мене звільнитися з роботи та зайнятися художньою обробкою металів. На той час я вже дещо вмів робити: то ворота підкую, то ринву художньо оформлю. Тільки після довгих розмов погодився. На сьогодні мій стаж як майстра - 40 років, і за цей час встиг поїздити світом та на багатьох виставках показати свої вироби.

Як розповів Роман Стринадюк, перед тим, як почати трудитися над тим чи іншим витвором, обов'язково йде гуляти в гори. Саме там і з'являються ідеї нових форм. Спочатку їх малює на папері, потім визначає співвідношення різних матеріалів у майбутньому виробі, а тоді починається справжній творчий, проте дуже важкий період роботи.

- Справжній майстер, - продовжує пан Роман, - має бути художником, скульптором, токарем, столяром, різьбярем, ливарником та гальваністом в одній особі. Адже, щоб зробити, наприклад, ось таку річ (виймає з-за пояса кований та оздоблений фрагментами пістолет), треба підключити всю фантазію та вміння. Таку ось зброю подарував багатьом відомим людям. Перший зроблений мною пістолет - Брєжнєву. Він довго не міг зрозуміти чому така гарна зброя не стріляє. Я ж пояснив, що роблю подібні речі лише для того, аби вони були як сувеніри, а не загроза.

На одній із виставок, на які пан Роман їздить досить часто, його вироби дуже сподобалися колишньому президенту Грузії Едуарду Шеварнадзе. Довелося і йому подарувати один із пістолів.

- Є мій витвір і в колекції колишнього президента Леоніда Кучми, - хвалиться майстер. - А от коли в Україну приїжджав Папа Римський Іоанн Павло ІІ, вічна йому пам'ять, то спеціально для нього викував справжній гуцульський хрест. Казали, що він забрав його до Ватикану.

Але свої вироби пан Стринадюк, який, до речі, є членом Національної Спілки Художників України, не лише дарує. Більшу їх частину він робить для продажу та на замовлення - різноманітні прикраси, топірці і люльки, кремінні пістолі і порохівниці, ремені і череси, мисливські комплекти і булави, а також оклади для Євангелія та єпископські жезли, гуцульські хрестики з бронзи і згарди (нашийні прикраси з хрестиків) та інші художні вироби зі шкіри та металу. Всі ці роботи експонувалися впродовж більше тридцяти років на різних республіканських та всесоюзних виставках, а також майже на всіх гуцульських фестивалях у Вижниці, Верховині, Яремче, Рахові, Коломиї та Косові.

Майже в кожній заможній родині на Гуцульщині знайдеться щось, зроблене руками цього чоловіка. Будинок майстра абсолютно не схожий на сусідські і теж нагадує виставкову залу. Але час бере своє.

- У мене не ті вже роки, - каже митець. - Нещодавно «стукнуло» 70, тож час передавати своє вміння дітям та внукам. Вони змалку крутилися біля мене і бачили, як я роблю ту чи іншу річ, тому не дивно, що й самі захотіли продовжити цю справу.

Молодша донька пана Романа вирішила піти шляхом батька, тому закінчила Косівський інститут прикладного мистецтва з художньої обробки металів і стала його «правою рукою».

- Коли підросли її сини, тобто мої внуки Юрко та Орест, - гордо мовить чоловік, - то сказали, що нічим іншим займатися навіть не подумають, і продовжать сімейну справу. Їм подобається творити щось гарне, а я радію, дивлячись на їхні старання.

Як розповів Роман Стринадюк, йому немає різниці, що робити, проте суттєво - для кого. Не надто любить мати справу з жінками. Каже, що вони ніби вітер у літню погоду. Дуже часто змінюють свої думки, смаки та бажання.

- Ох, вже ці жінки, - сміється чоловік. - Не було ще такого, щоб вони не хотіли щось змінити у вже готовому замовленні. Одна львів'янка замовила в мене прикрасу до сукні. Скільки я не вмовляв її, щоб не робила з металу, бо буде важка, навіть слухати нічого не захотіла. Проте, коли віддав їй готовий виріб, то почув: «Вона не така, якою я її уявляла». Тому попросила переробити випаяний на металі (!) малюнок.

Та з ким би не доводилося працювати Роману Стринкалюку, у кожному з виробів він залишає частинку власної душі. Проте запевняє, що від цього лише збагачується, але не в матеріальному плані. Гроші для нього - далеко не головне.

- Якщо моя праця приноситиме людям радість, то можна сказати, що життя прожите з користю, і нащадкам буде чим пишатися.

16.02.2006Наталія Морозюк



Рівне-Ракурс №10 від 16.02.2006p. 
На головну сторінку