Хронічна хвороба Яреми Проціва

Зараз Ярема мешкає у мальовничому містечку Коломия та працює у фотосалоні “Рембрандт” в Івано-Франківську. Як зізнається автор, він не любить заповнювати простір фотографіями, тому, як правило, робить невеликі фотовиставки. Попередню персональну виставку робив ще 8 років тому, але на пропозицію зробити “персоналку” в Рівному відгукнувся з радістю, бо вважає, що наше місто є столицею українського фоторуху. Наприклад, в Івано-Франківську, де міський фотоклуб “Колумб” проводить два фотобієнале - “Природа” та “Портрет” - постійної зали для проведення виставок немає. А ось у Рівному існує кілька постійних майданчиків для фотовиставок. Проців не любить розповідати про свої численні нагороди, та каже, що оформленням куточка з його медалями швидше захоплюється його дружина. Певний час свого життя Проців присвятив музиці, бо його мати дуже бажала, щоб із сина вийшов ще один відомий віолончеліст Растропович.

Гастролі, в яких він брав участь на початку 80-х, мали охопити простір від Камчатки до Ужгороду. Ярема каже, що через заняття музикою він пізнав естетику світу, що дуже допомагає у фотомистецтві. Митець жартує, що, мовляв, 12 років вчився музиці, щоб у 30 років стати фотографом. Але у 87-му році, коли країною крокувала перебудова, склалася ситуація, коли мистецтво стало не потрібне, а заробляти на життя чимось треба було. Проців завжди мав потяг до техніки, та, як не дивно для віолончеліста, в душі був інженером. Тому без зайвих вагань він вирішив опанувати зовсім нову для себе професію і, закінчивши курси, став фрезерувальником. Як виявилося згодом, зі станками з числовим програмним керуванням він вправлявся так само майстерно, як і з віолончеллю. Але чим би він не займався, його постійно вабило до фотосправи. Таку схильність Проців пояснює тим, що у дитинстві його хресний, який був професійним фотографом, загортав у його дитячі простирадла свій фотоапарат. Та ще у віці 4-ох років подарував йому фотокамеру.

Свої міжнародні досягнення Ярема пов’язує з діяльністю фотоклубу “Колумб”, у якому організаційною роботою займався його колега Ростислав Кіндрат. Фотограф згадує, що в 90-ті роки брати участь у міжнародних салонах було важко, тому що плата за участь була чималою. Але Ростислав Кіндрат мав певні культурні зв’язки із закордоном, і пояснював, що наша країна небагата, тому з них плати не брали.

Улюблені жанри, в яких фотограф працює, це портрет та оголена натура. “Чому я так фотографую, - каже Проців, - бо я так бачу світ, я від дитячого віку люблю жінок, люблю груди моєї матері з тих часів, коли немовлям смоктав молоко. Але, найголовніше, що, фотографуючи оголену натуру, фотограф має, перш за все, поважати жінку. В жанрі “Ню” мені не подобається стиль, в якому жінка виглядає вульгарно чи принизливо. У портреті для мене головне - очі людини, - каже фотограф, - бо жоден художник ніколи не вичерпає глибину людського характеру”. Пейзаж або репортаж, на думку Проціва, ніколи не зрівняється в художньому плані з портретом. Остання, гаряча, як шашлик, серія портретів, каже автор, це інтерпретація на тему картин його улюбленого художника Пікассо. Ця серія стилізована під полотна французького живописця, хіба що електрична праска в руці однієї з моделей вказує на те, що це сучасна інтерпретація. Ця серія фото зроблена в рамках проекту “Франція очима українців”.

Одного разу Яремі довелося подорожувати Францією з колегами, і ця подорож вплинула на створення серії. У представленій портретній се-рії можна побачити багато різних жіночих образів, але насправді виявляється, що на половині портретів присутня одна й та сама модель - художниця Таня Павлик. Вона виглядає настільки по-різному, що без коментарів автора в це важко повірити. Ось і в новій серії, яка присвячена французькому художнику Пікассо, та сама модель вдало грає кілька різнопланових образів. Нині Ярема Проців має учнів, яких вчить фотосправі. Як зізнається, він не навчає їх якимось технічним прийомам, а просто наголошує, що фотографія - це ідея, пристрасть, хвороба. З огляду на те, що фотохудожник понад 30 років зі своїх 48-ми активно займається фотосправою, можна констатувати, що ця “хвороба” стала для нього хронічною. Та головне, щоб його світлини і в інших фотолюбителів викликали залежність та бажання творити.