Удочерив власну дитину

На очах у Люди з’явилися сльози. Вона підняла дитину на руки, міцно пригорнула до себе й сказала: “Дякую тобі, моя зозулько-Вітулько. Ти у мене найкраща. І тобі, Олежику, спасибі. Яка я щаслива, що ви у мене є... Життя без вас не уявляю...”

Люда дійсно вважала себе щасливою, хоча те щастя було примарним. Але на інше вона не розраховувала, добре, що хоч так сталося. Бо стільки років жила у тривозі, що сім’я розпадеться, Олег піде до іншої. І вона б його не засуджувала...

Люда росла спокійною дівчиною. Коли вже стала дорослішати, не зв’язувалася з сумнівними компаніями, як її подружки, від хлопців трималася подалі. Але в житті, як кажуть, у кожного своя доля, своя стежка. Їй тоді йшов двадцятий рік, коли вперше закохалася. Але та сліпа любов залишила відбиток на все життя... То, певно, так Бог дав, бо відвернулася від того, хто її по-справжньому кохав. Це був однокласник Вадим, а знайшла собі іншого, зовсім незнайомого, який і насміявся над нею. Бо дізналась, що той, кого покохала - одружений і має двоє дітей, тільки тоді, коли повідомила, що вагітна від нього. Люда не могла у те повірити. В очах потемніло. Навіщо обманював? Навіщо говорив гарні слова? Та Петро, ніби й нічого не було, спокійно сказав: “Я тобі нічого не обіцяв, сама винна”. З тим і пішов.

Ось так розбилося її перше кохання. Про те, що сталося, батьку й матері не розповіла. Не хотіла осоромити себе та їх. Тож згорьована, присоромлена поїхала у сусідній район, щоб перервати вагітність. Молодий гінеколог тільки головою похитав, але волю дівчини виконав. Після аборту Люді ніби полегшало, але в серце закралася тривога. Не хотіла вірити у те, що думала. Батьки помітили в доньці зміни - нікуди не ходила, вечорами сиділа вдома.

- Що з тобою, доню? - допитувалась мати.

- Та нічого страшного, - відповіла Люда. - Посварилася з хлопцем, з яким дружила. Він виявився негідником. Ось і переживаю.

- І правильно зробила, доню, - заспокоїла ненька. - Навіщо пов’язувати з таким життя? Добре, що вчасно схаменулася.

“Ой, мамо, мамо. Якби ж ти знала, що з твоєю донькою сталося”, - з гіркотою в душі не раз думала. З хлопцями більше не дружила, не вірила жодному їхньому слову. Вона просто їх ненавиділа. Йшли роки, повиходили заміж подружки, а Люда залишалася одна. Уже й самій хотілося сімейного щастя, але де воно?

А воно прийшло до неї неждано-негадано. Якось у місті підійшов до неї незнайомий хлопець і ввічливо поцікавився, де знаходиться кінотеатр. Вона показала. “А ви не бажаєте піти зі мною в кіно?” - несміливо запитав. Люда тоді була вільна від будь-яких справ, але випадкових знайомств уникала. А тут незчулася, як погодилася на пропозицію незнайомця. Після кіносеансу Олег, так звався хлопець, провів її додому. Давно вже вона собі такого не дозволяла. А тут щось ніби з нею сталося.

Чомусь припав до серця цей сором’язливий хлопчина. Він не говорив їй гарних слів, нічого не обіцяв, при зустрічах боявся образити. Душею відчувала Люда, що Олег кохає її по-справжньому, як колись однокласник Вадим. Тож коли запропонував вийти заміж, не відмовила. І не помилилася.

Після одруження життя в них складалося гарно. Обоє були щасливі. Одне тільки тривожило Людмилу, що минали роки, проте вона не могла народити дитину. А Олег так любив дітей! Він завжди чужих брав на руки, пригощав чим міг, бавився з ними. Бачив, що Люда переживає, заспокоював.

- Не хвилюйся, у нас ще буде багато дітей.

Та їй від цих слів легше не ставало. Бо знала причину, через яку не може народити - то була перервана вагітність. Возив дружину до лікарів, знахарів, - все марно. Але відкрити йому таємницю не могла. Коли ж надія в Олега згасла остаточно, запропонував взяти дитину на виховання, бо є ж такі горе-матері, які відмовляються від своїх крихіток. Люда на все погоджувалася, аби не втратити чоловіка. Робота в Олега була, як кажуть, на колесах: майстер-будівельник, він пос-тійно з бригадою робітників їздив на будівництво житлових будинків в інші райони області. Іноді надовго - на два-три місяці. І кожного разу чекала Людмила чоловіка з тривогою в серці, боялася, що піде десь до іншої, яка народить йому дитину.

Того разу приїхав додому з радістю: був у пологовому будинку в тому місті, де працював. А там одна дівчина після пологів залишила дитину, він домовився про її усиновлення. Зраділа невимовно Люда. “Значить, кохає мене Олег, не хоче втрачати”, - зробила висновок.

Поїхати Люда з ним не могла, бо трохи занедужала. Тож через тиждень з’явився Олег у хаті зі згортком у руках, в якому дихало маленьке Боже створіння. З трепетом у душі взяла дитину й запитала:

- Хлопчик? Дівчинка?

- Донечка, - відповів на те.

Що відразу зробили - то обмінялися квартирами на інший мікрорайон у місті, аби ніхто ніколи не міг дорікнути дитині, що вони нерідні їй батьки. Так захотіла Люда. Олег розрахувався з роботи, влаштувався на іншу, аби кожен день бути з донечкою. Він любив її більше всього на світі. Та й Люда звикла до Віти - так назвали немовля - як до рідної. Вони раділи її першим крокам, словам. Але чим більше підростала дитина, тим більше ставала схожою на Олега. Такі ж голубі очі, як у нього, посмішка, навіть родимка біля вуха. Хто не знав, не міг заперечити, що то не Олегова донька. У народі кажуть: якщо дочка схожа на батька - щаслива буде в житті. Чула таке й Людмила, але чомусь та схожість дитини до Олега постійно тривожила її. Не можна було не помітити прихильність до онучки Олегових батьків. Вони любили Віточку, приносили їй завжди подарунки, гралися з нею, забирали на вихідні. Давно хотіла поговорити з чоловіком і таки не стрималася:

- Зізнайся, Олежку, Віточка - це твоя дитина?

Він то білів, то червонів. Та відступати не став:

- Не осуди мене, Людочко, але скажу правду. Віта справді моя донька. Коли я тривалий час був у відрядженні, закохалося в мене молоде дівчисько. Працювала Оля в нашій організації в бригаді малярів. Усього раз був з нею близьким, і вона завагітніла. Казав їй, що одружений, що не буду з нею, просив перервати вагітність. “Ні, сказала. Я сирота, нема в мене більше нікого. Не розраховувала, що буду з тобою, проте у мене буде дитина, заради якої житиму”. Я вже домовився усиновити іншу дитину, та коли дізнався, що Оля померла під час пологів, а немовля залишилось живим, змінив своє рішення та забрав до себе доньку. От і все, Людо. Можеш не вибачити зраду, можеш зненавидіти, вигнати з хати, але інакше вчинити не зміг. Як хочеш, так мене суди.

Та хіба Людмила мала право це робити? Та незнайома дівчина пожертвувала собою, але дала дитині життя. А вона ж свою вбила. Навіщо? У чому провина Олега, що не дружина, а інша подарувала йому дитину? Він сидів мовчки, чекав, який вирок йому винесе Люда. А вона взяла себе в руки й мовила:

- Не засуджую тебе, Олежку. Ти вчинив, як справжній батько. Ми будемо любити нашу Віточку, виховаємо, зробимо все для неї в житті, а її мати з того світу дякуватиме нам, молитиметься за нас.

Олег пригорнув до себе дружину й доньку, а очі наповнилися сльозами.