Дві маленькі подружки Галинка та Інна гралися біля будинку. Вже сутеніло, проте на вулиці яскраво горіли ліхтарі. Старші діти купкою стояли біля під’їзду та про щось жваво теревенили. На Володимирській гірці, що була поруч, гуляли закохані парочки, хтось проходив повз з улюбленим песиком, то батьки дозволили дівчаткам ще трохи побути на свіжому повітрі.
Сусіди по дачі Павло Іванович та Петро Сидорович спочатку товаришували… Обидва невеликого зросту, кремезні, вже й повнуваті, обидва військові пенсіонери. Чини, щоправда, були невеликі. Як вийшли на пенсію, то так сталося, що будинки побудували поряд.
Неля та Антон їхали до Яна Володимировича – відомого у їх місті лікаря, травника та екстрасенса. Був спекотний полудень, трамвай був напівпорожній. Неля з чоловіком удвох сиділи на останньому сидінні. Антон обіймав дружину за плечі. З одного боку ніби підбадьорливо, а взагалі так ніби шукав в неї підтримки. Як завжди.
Вона працює в дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Потрібно вселити нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.
…Коли останній подарунок, блакитна чашка з довгоносим жирафом, була запакована і перев’язана бантиком (нехай Галька оніміє від неї!), я встала з-за столу. В очі впав аркуш з написом: «План». Наступним пунктом після «запакувати подарунки» йшло «підбити підсумки року і зробити висновки». І я приречено заплющила очі…
Kолись вона думала, що тут гарно. Найкраще. Колись. Коли дерева були великими, їй, маленькій, хмари на небі здавалися середньовічними замками, ставок – чудовим озером, вигін – казковим царством, а курява на дорозі…
Щовечора Зойчина мама повертається з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку Аліну. Онучка із захватом розповідає бабусі про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживає від дитячого щебету: голубить дівчинку поглядом, несміливо всміхається, торкається долонею світлого волоссячка.
Вже сивина посріблила їй скроні, а серце ще досі не знає спокою. І на усім білім світі немає людини, якій би змогла вилити душу, розповісти про біль, образу і кохання, яке принизили і стоптали.
Її мрії, надії, віра і сподівання розбилися вщент. Сьогодні вона його втратила назавжди. Весела весільна музика, що лунала на іншому кінці вулиці, відлунювала жалобними акордами у її спустошеному серці, яке справляло поминки за їхнім коханням. Дивилась у вікно і світу Божого не бачила. Сльози заливали її обличчя.
Подзвони мені, внучку, сьогодні. І ще завтра, і ще колись. У хаті побіленій, скромній ми з чеканням удвох обнялись. Поріднились із поглядом вікон – на один і той самий пейзаж… Ось і прожила я вже більш, ніж піввіку, але радості мені ніхто вже не дасть, бо є той ніким не врахований стаж.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 