Люда без особливого ентузіазму прикрашала ялинку. А ще п’ять років тому, пригадує, з нетерпінням чекала Нового року і Різдвяних свят. Тоді вони з мамою і татом разом наряджали лісову красуню. І так було щороку. А ввечері сідали перед телевізором за новорічним столом і, перемикаючи з каналу на канал, переглядали концерти, старий, але завжди актуальний фільм «Іронія долі, або З легким паром». Коли годинник пробивав дванадцять, вони, подумки загадавши бажання, щиро вітали один одного з Новим роком. Й одразу поспішали до центральної ялинки, щоб сфотографуватися біля неї. Це було для них невід’ємним атрибутом свята. Адже усі новорічні фото вони зберігали в окремому фотоальбомчику – переглядали, порівнювали їх, аналізували, яким для них був рік, що минає, і які зміни вніс він у їх щасливе, практично, ідеальне життя.
Немає нічого прекраснішого, ніж народження чогось нового… чи то дня, чи думки, чи плану, а в даному випадку і нового місяця… Бо це – надія і шанс чомусь порадіти, щось відкрити, спасти, наздогнати, змінити, встигнути ще доробити трохи розпочатих справ…
Оксана вже й не пам’ятає, коли спокійно спала. Сни були якісь тривожні, поверхневі, коли чула навіть цокання годинника. Іноді хотілося просто не прокидатися, щоб не повертатися у реальність.
На всі мої нарікання подруга Світлана відповідає цією фразою і продовжує: “А ще можна додати до лимона текіли і солі: текілою ми відсвяткуємо перемогу, а зараз обговоримо твій «лимон».
На факультеті, напевно, не було того, хто б не був у неї закоханий. І вона цим користалася. А через кілька місяців – як грім з ясного неба: Аліна виходить заміж… по зальоту. А після цього її життя змінилося кардинально.
У неї було все: коханий чоловік, маленький синочок, люблячі батьки, машина й квартира. А коли в жінки є всього удосталь, то вона починає щось шукати. Й неодмінно береться пиляти гілляку, на якій сидить.…Світлані хотілося погасити світло й забитися десь далеко, в якийсь куток, щоб її ніхто не турбував. Усі почуття були загострені до краю. Навіть звуків власних кроків її барабанні перетинки, здавалося, не витримували, а світло вуличного ліхтаря скидалося на великий прожектор. Не могла ні думати, ні дихати. Завмерла й сиділа, втупивши погляд в нікуди…
Жінка відтягувала цей момент до останнього, але цей день настав. День, коли її чоловік пішов на роботу, а вона зібрала речі, взяла свого дворічного сина і пішла з дому до своїх батьків…
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(0362) 62-31-31, (098)0565477
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 