Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №965 від 25.05.2020p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Ракурс житейський

Живи до ста!

Живи до ста!

Є для кого і заради чого!

Є серед нас ті, хто уособлює собою метафору «золоті руки». Є також ті, хто має невимовно чуйне серце і попри труднощі, що довелось пережити, бачить у людях лише добро. Є серед нас ті, хто змушує повірити – жити повним і щасливим життям у поважному віці можна і треба. А є люди, котрі підпадають під усе вище написане.

27 травня своїх 84 роки зустріне неймовірна жінка – Удодик Лідія Олександрівна. Про таких людей треба говорити, вони є натхненням для молодших поколінь, вони несуть у собі віру в прекрасний світ. «Золоті руки» Лідії Олександрівни вишили декілька сотень красивенних картин та, якщо скласти все до купи, декілька кілометрів рушників. Її «золоті руки» в тандемі з добрим серцем зв’язали більш як 500 пар шкарпеток і рукавиць нашим воїнам на фронт. Щоразу, коли формувався волонтерський вантаж, Лідія Олександрівна з великою любов’ю в’язала рукавиці з отворами для зручного тримання зброї і теплющі шкарпетки. Її не треба було просити про це, вона робила і досі робить це за покликом серця, і, без сумніву, її енергетика десь там, на Сході, в зоні АТО підняла дух не одного героя. З початком пандемії жінка, попри поважний вік також не стояла осторонь, а пошила близько 300 марлевих масок для працівників одного з рівненських стратегічно-важливих заводів.

А ще, Лідія Олександрівна є старійшиною великої родини – матір’ю трьох дітей, бабусею чотирьох внуків та прабабусею для чотирьох внучат. З нагоди її дня народження близькі пригадали історії з життя та з вдячністю і любов’ю написали по декілька слів. Кожен щось своє, особливе, що хочеться зберегти в пам’яті і побажати іменинниці жити мінімум до ста. Є для кого і заради чого!

Старша донька Ольга з трепетом добирає слова: «Щоразу, коли дзвонить телефон і висвічується слово «Мама», з’являється велика тривога за здоров’я матусі. Дуже хочу, щоб вона була здоровенька, щоб не боліли серце і спина, щоб був нормальний тиск. Це для мене буде найбільше щастя. Хочу, щоб жила довго, адже наша мама з родини довгожителів. Так хочеться, щоб не один десяток років на моє питання – «А скільки привезти йогуртів?», – ти відповідала – «А скільки привезеш». Таке невибагливе ставлення до дітей, але притому яскравий смак до життя притаманні нашій іменинниці.

«Моя мама велика трудяжка. Завжди в роботі. І дуже любить працю на землі. В своєму поважному віці вона вирощує кращі сорти саджанців яблунь із зерняток. Вона Самородок свого покоління. Низький уклін, тобі, Мамочко, я тебе дуже люблю», – з ніжністю каже донька Алла. Любов до землі та скурпульозне ставлення до господарства зауважують і зяті Лідії Олександрівни. «Я люблю свою другу маму, вона дуже мудра і класнюча жінка. Енергія на десятьох, стільки вона ще хоче всього в її віці. А ще вона в житті хоче допомогти всім. Хоче, аби всі її діти посадили в себе саме її помідори, і сама вирощує розсаду. Ці помідори нестимуть її материнську енергетику», – відмічає зять Борис, а зять Юрій додає: «Я завжди охоче допомагаю тещі і люблю орати їй города. А ще більше люблю, коли вона пригощає нас після роботи своїми смачними домашніми пельменями».

З теплотою про материнську любов згадує син Олег: «Пам’ятаю, як мама плакала, коли підписувала дозвіл на мій перший стрибок з парашутом у віці 14 років. Плакала але підписала, цей епізод досі стоїть в мене в очах».

Бабусину турботу, любов і підтримку завжди відчували і її внуки, котрих вона гляділа маленькими і про котрих дбає досі. Внук Юхим, названий на честь діда – чоловіка Лідії Олександрівни, завжди любив бабині вареники, особливо з картоплею. «Таких ні в кого нема», – каже Юхим, він щасливий, що досі має можливість їх із задоволенням куштувати. До слова, чоловіка Лідії Олександрівни – Юхима Омеляновича – дуже мудру та справжню Людину вже понад 10 років немає з нами, але жінка зберегла любов та повагу до нього і досі сумує та згадує зі слізьми на очах. Їхня любов житиме вічно та знайде продовження у дітях, внуках і правнуках, Лідія Олександрівна любитиме усіх за двох.

Повернемось до теплих спогадів… Внучка Даша пригадує такий епізод: «Я пам’ятаю, як ми з бабою збирали липу. Я залазила на дерево і трусила, а баба Ліда внизу збирала те, що падало. А потім вона цей цвіт розкладала на газети і залишала під ліжком сушитися. Досі пам’ятаю той запах липи на всю хату. І тому липовий чай в мене асоціється з бабою Лідою».

Всі внуки Лідії Олександрівни живуть у щасливих сім’ях, то ж родина доповнилась ще двома зятями і невісткою і всі, як один – Олексій, Владислав і Олена, говорять про найсмачніші вареники у світі і чудову традицію збиратися разом за родинним столом. А ще Лідія Олександрівна для усіх, і навіть для правнуків, вже вишила весільні рушники, і не лише для найближчих, а й для далеких за рідством. Уявіть лише, яка неймовірна енергетика буде присутня на стількох весіллях! Саме про це хотіла сказати внучка Марія: «Я дякую бабі Ліді за те, що дочекалась поки я зустріну свого єдиного. Вона хотіла вишити рушники заздалегідь, але я попросила вишивати їх і думати, як за старою традицією, про молоде майбутнє подружжя. Крім того баба Ліда, знаючи мою любов до порядку та смак, вишила для мене однакові рушники усім хресним. В нас було велике весілля, багато роботи, але жодного разу я не чула якихось нарікань від баби, вона все робила з великою любов’ю. А ще співала неймовірних поліських пісень на найкращому дівочвечорі, що влаштувала мені мама. І підкреслила своїм унікальним голосом, що назавжди в моїй пам’яті, старовинний обряд злучення свічок на нашому весіллі».

Лідія Олександрівна завжди хотіла бути другом для внуків і не вимагала говорити до неї на Ви, також не ображається, що вони називають її бабою. Вона взагалі не ображається на них, хоч і є дуже ранимою, чуткою людиною, котру так легко довести до сліз і треба дуже берегти. Так вона любить своїх внуків, і так їй завжди болить серце за них. Наймолодша внучка Аня розповідає: «Я пам’ятаю, як я була маленькою, і ми з бабусею сиділи на терасі. Йшов дощ, і дуже сильно гриміло, тоді я запитала в неї чому гримить, а вона сказала, що Бог злиться на людей за те, що вони ходять під дощем. Ще цього літа бабуся мене вчила ліпити фірмові вареники. Я почала замішувати тісто і звісно замастила руки. Бабуся дбайливо з посмішкою на вустах допомогла мені домісити тісто і витерла мої руки. Відчуття були дуже приємні і теплі».

І такі відчуття у всіх хто говорить про бабу Ліду. В процесі підготовки цієї святкової статті багато людей говорили про Лідію Олександрівну, і лише позитив. Всіх вражає її працелюбство, справжня любов до життя та своїх близьких, широта душі та відповідальність і бажання допомогти усім навколо. Ці риси Лідія Олександрівна передасть у спадок своїм дітям, внукам і правнукам. І хоч правнуки ще маленькі (Гордій – 5 років, Платон – 2 з половиною роки, Арсен – 2 роки і три мясяці, Олюся – 1 рік і 7 місяців), але старший правнук Гордій також сказав пару слів для статті: «Мене бабуся Ліда навчала грамоті, вона дуже хороша і розумна». Поза сумнівом, тільки хороше казатимуть про Лідію Олександрівну й молодші правнучата, тому хочеться побажати цій чудовій жінці жити ще довго і дожити до весіль правнуків. Побачити свої рушники на сватах, заспівати неймовірну пісню для обряду і передати наші українські традиції у спадок.

Це мала бути коротенька стаття-привітання, проте коли хочеться розповісти про таку людину, коротко не виходить. Підсумок життя такий – Лідія Олександрівна все зробила правильно і може пишатися собою.

З великою любов’ю, уся твоя родина.

25.05.2020Спогади записала та впорядкувала внучка Марія Рудомська-Воронцова.



Рівне-Ракурс №10 від 25.05.2020p. 
На головну сторінку