Тарас Сень: «Ми рятували мешканців Луганщини від голоду»

- Я народився на Рівненщині в селі Городище. Моя родина є віруючою, і я з малечку ходив в Дім Молитви. Десь в класі десятому зрозумів, що повинен присвятити своє життя служінню Христу. Це непростий і відповідальний вибір, але я його для себе зробив. Поступив у Київський біблійний інститут, закінчив його і у 2000 році поїхав на Луганщину, спочатку до самого Луганську, а потім – в місто Довжанськ (тоді воно називалось Свердловськ). Мої рідні переїхали до США, а я залишився через місіонерське покликання. Створив общину, почав служити. Виступав на місцевому телебаченні. Хочу сказати, що Луганщина є доволі складним регіоном, який суттєво відрізняється від Рівненщини. Там багато людей, які озлоблені, зневірені. Часто важко спілкуватись з ними. Наші люди набагато добріші. Але працював, допомагав мешканцям Луганщини. Так було довгих п’ятнадцять років. Саме на Донбасі у моїй родині народилось четверо дітей. Коли у 2014 році почалась війна, Бог допоміг і моя дружина з дітьми, якраз напередодні початку усіх подій, поїхала до родичів на Рівненщину. Тут вона і залишилась, а я півтора роки працював на Луганщині. Місто Довжанськ знаходиться біля кордону з росією, і тому дуже швидко воно опинилось у сепаратистів. Спочатку нас вони не чіпали. Я, розуміючи всю складність ситуації, почав допомагати простим громадянам. Ми завозили продукти харчування, допомагали охочим виїхати з області. Коли почалась блокада, то за пожертви купували і роздавали продукти. Мало хто знає про те, що в 2015 році на непідконтрольній нашій владі частині Луганщини був справжній голод. Мені розповідали знайомі лікарі, що багато людей пенсійного віку помирали саме від недоїдання. По мірі наших сил, ми возили і роздавали їжу. На Луганщині, з 2014 по 2015 рік, ми роздали близько 150 тонн продуктів. Так було до вересня 2015 року. Тоді, після богослужіння, на мене та мого помічника напали бойовики. Три доби тримали в казематі, били, вимагали, аби я зізнався у співпраці з українською розвідкою. Знову били, погрожували розстрілом. Я, звісно, ні в чому не признався. В перерві між допитами молився і дякував Богові, що він врятував від цього жаху дружину та наших чотирьох дітей. Через три доби сталося Диво – за сприяння уряду Німеччини, а саме Герхарда Шредера, бойовики мене відпустили, але створили такі умови, щоб я поїхав звідти – сфабрикували на мене кримінальну справу і сказали, що у разі, якщо я продовжу займатись духовною діяльністю, мене посадять. Так я знову опинився на Рівненщині і побачив своїх близьких. Лікувався, а потім почав свою місію вже у Рівному. Тут в мене народилось ще двоє дітей – усього в нашій родині їх шість. Працюю. Наша церква постійно проводить благодійні заходи, допомагає нужденним.

Коли у лютому 2022 року почалась війна, я був далеко – в Африці, їздив по справам церкви. Відразу зателефонував своїм помічникам і ми почали вивозити людей з прифронтових населених пунктів на захід України. Спочатку вивозили з Київщини, а згодом з Донбасу. У квітні був з допомогою у Лисичанську та біля Сєвєродонецьку. Роздавали допомогу, пропонував евакуюватись. Хтось погоджувався, а хтось і ні. Останніх зрозуміти не можу. Але це їх вибір. Загалом, ми змогли врятувати близько двохсот людей. Свою діяльність продовжуємо. У 2016 році отримав відзнаку від президента «За гуманітарну участь в антитерористичній операції».

Хочу сказати, війна – це страшно. Якщо нам вдалося нагодувати людей, вивезти сотні нужденних з прифронтової території – це добре. Хочеться, щоб війна скоріше закінчилась, і усі біженці отримали можливість повернутись до своїх домівок. За що і молимось.