Приїхав з Києва онук Петро до діда Гаврила в село погостювати. За обідом розговорилися. Дід розпитував онука про його життя у столиці, а Петра цікавили сільські новини, бо давно вже був у діда. Дідусь Гаврило, якому вже стукнуло вісімдесят, усе життя любив жартувати, таким залишився й досі.
Баба Валя, як іде вже на річку митись,
Біля кожного стоїть і давай хвалитись.
- І на озері бувала, і на морі тоже.
Дуже гарно вмію плавать,
Що ніхто не зможе.
В останню неділю, коли від’їжджав від діда Тараса й баби Варки, в яких квартирував два місяці, як був у відрядженні, старенькі запросили на срібне весілля, що мало відбутися через місяць. Здивовано подивився на них. Певно, переплутали, подумав, яка ж у них уже пам’ять. Яке ж може бути срібне весілля, коли вже обом за сімдесят?
Тут панувала тиша. Мовчання пригнічувало, адже воно розповідало про речі, страшніші, ніж можна було описати словами: “Залишилося тільки два місяці”. Приречена.
Світлана, ледве тримаючись на ногах, сперлася на важкий гранітний пам’ятник. Її чисті сльози невпинно капали на свіжу могилу чоловіка. Грайливий пронизливий вітер підхоплював тихий плач жінки й розносив його по сусідніх надгробках. Сонце сідало за горизонт, забираючи із собою останні рожеві промінчики, які освітлювали фото рідного до болю обличчя чоловіка, що було викарбуване на темному, як її життя, пам’ятнику.
Старий Петро не міг втямити, чого це невістка така стала лагідна, привітна до нього. За все життя не чув від неї доброго слова. Та й з того часу, як забрав його до себе син - а минуло вже відтоді три місяці - вона до нього й не озивалася. У кімнату, в якій жив, заходила рідко, хіба тільки тоді, як прибирала, та й то мовчки.
Загублені долі... Де їх знайдеш, і в чому сутність самого життя, коли навколо палає земля і очі відблискують страхом? Їх називають дітьми війни - війни, яка принесла в кожен дім чорну звістку про загибель рідних та близьких.
Займатися фізкультурою, спортом і просто бути здоровим - модно, переконаний відомий меценат дитячого та юнацького спорту
Депутат Рівненської міської ради, член фракції “Батьківщина” Олександр НЕСТЕРУК (на фото) вже багато років є одним із найактивніших меценатів дитячого та юнацького спорту в обласному центрі. Саме з його іменем пов’язані започаткований у Рівному щорічний футбольний турнір “Кубок майбутніх чемпіонів”, створення на базі ЗОШ № 26 фізкультурно-спортивного клубу “Авангард”, облаштування дитячих майданчиків на прибудинкових територіях, будівництво стадіону в парку Хіміків, документальний фільм про рівненських кікбоксерів, присвячений 10-річчю центру бойових мистецтв “Будокан”, та чимало інших корисних для громади справ. “Мене часто запитують, для чого ви все це робите, - зізнався Олександр. - Насамперед, ця робота приносить радість мені й дітям, які прагнуть фізичного вдосконалення. Мають спокій і батьки, бо впевнені, що їхні чада ведуть здоровий спосіб життя, який сприяє формуванню сили волі, цілеспрямованості та витривалості, без чого важко подолати всі перепони в житті”.
Рано-вранці, тільки-но почало світати, сторож почув на кладовищі плач, голосіння жінки. “Що б це могло бути?” - подумав він, адже так рано відвідувачі сюди не приходять, щоб оплакувати своїх рідних і близьких. Вирішив перевірити. Мало не знепритомнів, коли побачив жінку, яка везла доріжкою на візку людину, накриту білим простирадлом. “Невже покійників вже крадуть?” - подумалось йому.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється