Історія ця трапилася зі мною давно, я тоді працювала на одному з промислових підприємств Рівного. Як відомо, на підприємстві головне - дисципліна. На зміну потрібно приходити вчасно, за спізнення позбавляли преміальних.
Цю історію розповів мій знайомий. Він тоді лікувався в тубдиспансері. Такі заклади, як правило, розташовуються подалі від міста, серед хвойних лісів, де легеням дихається легше. Отож, розповідав Іван, лежав з ним у палаті дідок із села, який не знав, що таке лікарня, і побувати в якій йому довелося аж на старість.
А тепер і моя мама побачила у Вашій газеті умови конкурсу й запропонувала мені переповісти історії, які чула від своїх знайомих. Сподіваюсь, що ці дві історії та третю, яка трапилася зі мною, із задоволенням прочитають читачі улюбленої газети нашої сім’ї.
Я часто повертаюся думками в минуле, коли мене, юну випускницю Українського інституту інженерів водного господарства, направили на роботу в Житомирську область, де відкривалися родовища торфу, і будувався торфобрикетний завод. З усієї України, і не тільки, присилали сюди молодих спеціалістів.
Привітного, веселого та щасливого Вашому колективу настрою. Надсилаю Вам невигадану історію на конкурс, спонсором якого є ВАТ “Поліссяхліб”. Вдячна Вам за Вашу газету, і дай Боже Вам процвітання, побільше читачів, професійного зростання та всього того, що є запорукою успіху.
Дощ цілу ніч не вщухав. Осінній поривчастий вітер пронизував щілини у вікнах, у хаті було прохолодно. Катя чула що робиться надворі і ніяк не могла заснути. У голову лізли якісь сумні думки. Перед очима стояв її тато, про якого вона не забувала ні на хвилину.
Коротко про себе. Мені 12 років, я учениця 6-го класу. Днями батьки купили Вашу газету, з якої дізналася про конкурс “А от я знаю історію!”. Тож мені відразу захотілося написати і надіслати на конкурс дві цікаві історії, що трапилися в моєму житті.
Вперше про цю незвичайну сімейну пару я почула від однієї журналістки. Під час автогонок, організованих рівненською фірмою, та випадково опинилася в авто, яким керував зосереджений, мовчазний чоловік кремезної статури. На місці штурмана поряд із ним була жінка: красива, хоч і в літах, блондинка. Що вони витворяли на трасі!.. Швидкість була такою, що горобців на льоту збивали! Та дівчина, розповідаючи згодом про цю незвичайну поїздку, казала, що мало не мліла від жаху. А парочці спереду - хоч би що!.. Пізніше я довідалася, що ці Купчинські в усьому такі: разом, пліч-о-пліч, рука до руки, Олександр і Тамара ось уже майже тридцять п’ять років долають життєві перешкоди, не пасуючи на віражах. І тим, ким стали, врешті-решт, - завдячують лише власним зусиллям.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється