Усі в селі жаліли Потапа, який ще малим поселився у своєї тітки Марти – рідної сестри його покійної матері. Батька свого він не знав, а Марта про нього ніколи не згадувала. Потап був невеликий на зріст, худенький, з терновими великими очима і чорним кучерявим волоссям. У школу ходив якийсь тиждень, допоки директор порекомендував тітці віддати хлопця у спеціалізований інтернат для слаборозвинутих дітей. Оскільки, мовляв, програму звичайної школи він не подужає.
Найбільша радість і розрада для Галини – то квіти. Тільки-но розвесниться, як вона вже сидить у своєму квітнику. До пізньої осені клопочеться, та ні, леліє – доглядає свої квіти-діти. А їх у неї багато. Одних тюльпанів двадцять видів має. І троянди, і лілії, й айстри, і жоржини, і чорнобривці, і півники – усіх і не перелічиш. Кожна квіточка особлива і неповторна. А барви! Коли хотів Господь землю прикрасити, то придумав квіти. Найтонший відтінок їхніх фарб та ароматів не залишає байдужою навіть найчерствішу людину.
Хати їхні – як сестри. Стоять одна навпроти одної, мовби вибігли на пагорби, щоб оповісти недоказане за стільки літ. Шиби навпроти шиб – наче очі в очі. Справа – хата Якилини, зліва – Якова. А поміж ними – яр. На краях його сторожихами біля садиб – покручені, як долі, груші.
Вона любила квіти: різні-різні кольори… Їх пахощі, їх пелюстки і листочки, що усміхались до неї здаля своїми переливами-оксамитами. Такий оазис краси дарував дівчинці наснагу, настрій і уяву про щось прекрасне, потаємне, незабутнє. Чому вона так любила ці квітучі рослини? Мабуть тому, що сама звалась Квіткою. Чому мати так назвала її, залишалось загадкою для самої дівчини. А от її мати про це знала набагато більше.
Люда з нетерпінням чекала вечора, щоб сповістити коханому чудову новину: вона – вагітна! Не могла повірити своєму щастю – це буде його і її дитина! Дарма, що Вадим одружений, Люда була упевнена – тепер він назавжди буде тільки її, адже не раз казав, що дружину свою не кохає.
Великий рудий пес дихав в обличчя спекою тисячі сонць. Від його гарячого дихання в Марії на душі було літо, радість і спокій. Вона бігала за Рудим, намагаючись залізти йому на спину. Така гра подобалася псові, і він утікав від дівчинки, тихенько посміюючись. Усе, що вдавалося Марії, — зловити Рудого за хвіст, ніби літо, що непомітно втікає в осінь. Урешті-решт вона зупинялася, важко дихаючи, коли Рудого кликали їсти.
Після довгої затяжної зими нарешті завесніло. Рясний теплий дощ лагідно обливав довкілля, купав його, як мати дитину. І хоч небо було сірим і низьким, в повітрі впевнено витав дух весни. Він заполонював усі куточки і щілинки на землі, прокрадався до людських душ і шепотів їм на вуха: «Весна, диво-весна настала, час любові, тріумф життя!»
Дарина саме поверталася з ринку, як почула у натовпі істеричний крик якоїсь жінки. Їй забракло дихання і запекло в голові, коли побачила, що це – її рідна сестра Софія, що у розпачі тормосила нерухоме тіло своєї доньки, яку збила машина. Хтось обливав Соню водою, хтось подав валідол.
Падав рясний дощ. Однак Наталя Григорівна ніби не помічала його, хоч промокла до рубчика. Не оминаючи калюж, йшла додому, як у тумані. І зовсім забула, що у сумочці лежить парасолька.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється