Ганна весь вечір проплакала у сусідки Оксани. Тільки їй могла вихлюпнути із душі свій тягар, бо знала, вона ніколи її не осудить, уважно вислухає і неодмінно дасть слушну пораду. Однак нині Оксана чомусь мовчала. Мабуть, і їй, завжди такій мудрій, розсудливій, забракло слів.
Якось мій татусь, подорожуючи потягом, на якійсь зі станцій придбав роги - така собі прикраса, щоб вішати на стіну. Коли він їх привіз, ми втямили, що через чималий розмір не можемо їх ніде у квартирі прилаштувати - будуть заважати. То й вирішили продати, подавши оголошення в місцеву газету. Оскільки ми не знали, якій тварині належать роги, то й не вказали цього в оголошенні.
– Софійко, заходь, чого минаєш хату? Впізнаю тебе: а раптом – не ти? Стільки років не бачилися… У гості, до батьків, приїхала? І синочок твій уже виріс, нівроку…
Недавно зустріла колишню подругу. Розпитували одна одну: як справи, чоловік, діти? Подруга гірко скривилася. Зі сльозами на очах виповідала сімейну драму. Мовляв, чоловіка, якого донедавна з дому не можна було витягнути, ніби підмінили. Влаштувався на роботу і тепер тільки й просиджує там з досвітку до вечора. Та ще й у вихідні чужі проблеми вирішує, замість того, аби щось по господарці допомогти.
Ольга ніяк не могла заспокоїтися – її подруга Мар’яна зізналася нині, що там, в Італії, зустріла іншого, але про це, мовляв, ніхто знати не повинен. «Розумію, що це – гріх, але тут багато наших жінок мають когось. Так легше морально і гроші добавляються», – оправдовувалася Мар’яна.
18-річний Василь готувався до служби в армії, а от дівчини, яка б його проводжала й обіцяла чекати, він так поки що й не зустрів. Це його не дуже турбувало, бо від старших товаришів чув, що дівчата тільки обіцяють чекати, коли ти поруч, а потім забувають обіцянку й виходять заміж за тих, хто уже відслужив армію. Та й дівчата теж не дуже хочуть дружити з молодим парубком, який ще не відслужив армію. А от коли парубок приходить з армії, от тоді у дівчат очі відкриваються, тоді кожна мріє про такого коханого.
Осінь неквапом дістає з чарівної скрині жовто-червоні хустинки й шалики і накидає їх на кущі та дерева. Вони поки що приміряють обновки. І скоро світ милуватиметься золотими й багряними шатами і видаватиметься теплішим. Вітер-пустун зриватиме листя. Застелятиме ним сліди і розгублені слова… Сиві тумани мандрують навмання полями. Втомлені, дрімають у видолинках. Їм сниться літо і величезні джмелі, які будили трави. Прохолодне сонце сушить туманам вогкі одежі…
Надія працює сільською бібліотекаркою. За більш як двадцять літ роботи у царстві книг начиталася стільки сюжетів, пережила подумки сотні чужих доль. Шукала схожу на свою, бо її власне життя, як каже, варте, мабуть, теж, щоб перенести його на папір. Принаймні одну сторінку Надиної долі, ту, з далекої тепер уже юності.
Найбільша радість і розрада для Галини – то квіти. Тільки-но розвесниться, як вона вже сидить у своєму квітнику. До пізньої осені клопочеться, та ні, леліє – доглядає свої квіти-діти. А їх у неї багато. Одних тюльпанів двадцять видів має. І троянди, і лілії, й айстри, і жоржини, і чорнобривці, і півники – усіх і не перелічиш. Кожна квіточка особлива і неповторна. А барви! Коли хотів Господь землю прикрасити, то придумав квіти. Найтонший відтінок їхніх фарб та ароматів не залишає байдужою навіть найчерствішу людину.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється