А от зі мною була історія...

Ми пройшли короткий курс навчання і почали готуватися до стрибків з парашутом із літака. І через деякий час ми вже були на військовому полігоні, де й розташувався наш табір. Приїхавши туди на два дні, всі ми, новачки-парашутисти, повинні були зробити по три стрибки для присвоєння спортивного розряду.

Наступного дня, уклавши свої парашути (кожен особисто займався цією надзвичайно відповідальною справою), ми піднялися на борт літака АН-2. Нас поділили на дві групи за вагою. Якщо хтось не знає, при стрибках зі звичайним десантним парашутом, першими стрибають ті, що мають найбільшу вагу, і так далі по спадній. Це робиться для того, щоб запобігти зіткнення у просторі.

Я був у другій групі, і тому мав можливість спостерігати за стрибками інших. Згодом на кілометровій висоті пролунав сигнал стрибати. Інструктор відчинив двері літака і жестом запросив до виходу... Першим був найважчий із усіх нас - зрілий чолов’яга під сто кілограмів. Він невпевненою ходою підійшов до відчинених дверей літака, подивився вниз і відразу ж обернувся до нас. Це потрібно було бачити! На його обличчі був невимовний жах. Інструктор теж зрозумів, що сам він нізащо в світі не зробить завітного кроку за борт літака, тому почав настирливо випихати його. Але не тут-то було. Чоловік “мертвою хваткою” вчепився за поручні біля відчинених дверей і, враховуючи силу, зрушити з місця його було просто неможливо. Щоб не затримувати інших парашутистів, інструктор все ж відіпхнув його від дверей. Так що інші стрибали без затримки. Останньою з першої групи була дівчина років шістнадцяти. З усім спорядженням вона важила, мабуть, не більше сорока кілограмів. Ще на заняттях я подумки “охрестив” її “дюймовочкою”. Вона, навіть без тіні страху, з посмішкою і неприхованою цікавістю підійшла до відчинених дверей... і стрибнула у простір.

Ось тоді, вперше у такому віці, я зіштовхнувся з таким парадоксом. Зрілий, кремезний чоловік виявився просто боягузом, а дівчисько, на яке за інших обставин я й не звернув би увагу, - втілення хоробрості і вміння володіти собою.

Мабуть, вам цікаво, що ж було далі? Стрибнув цей горе-парашутист чи ні? Так, стрибнув, але як... Коли підійшла черга стрибати нашій групі, він знову визвався. Правду кажучи, не знаю, що ним керувало: сором чи бажання щось довести. Але все пішло за попереднім сценарієм - він стояв, наче заговорений, не в змозі зробити крок за борт літака. Інструктору це почало діяти на нерви і, піймавши момент, він копняком виштовхнув його з літака. Останнє, що ми почули, - це його крик “ма-а-а-а-ма”.