Остання воля

Усі розлетілися по назначених долею місцях, діти, зрозуміло, бо жила без чоловіка. Навідувалися на свята, а найбільше тоді, коли треба було щось у господарстві допомогти - картоплю посадити чи викопати, ремонт у домі зробити. Ось тоді Надія Миколаївна уже вечорами щосили поспішала додому, або ж відпустку планувала саме на той період, коли дім знову наповнювався життям, сміхом і теплом (самотність зазвичай холодом позначена, який би затишок і спокій для неї ми не створювали).

А тут, у будинку-інтернаті для літніх людей, самотність ніколи собі притулку не знаходила, принаймні так здавалося господині цього соціального закладу. Старенькі лю-ди, частина яких майже до ліжка прикуті, називали Надію Миколаївну своєю другою мамою. Розпочиналося, зазвичай, з баби Віри. Знала добре, коли приходить директор, то вже намагалася, спираючись на дві палиці, зустріти жінку біля самісіньких дверей. Говорила одне і те ж: що спати біль у суглобах не дає, що сусідка стогне, бідолашна, що додому кортить. Додому - то означало хату-пустку на початку другого району, де баба Віра життя прожила.

- Ви знаєте, Миколаївно, тут все добре: і тепло, й чисто, й годують, й такі люди привітні коло нас ходять… Але так хочеться на поріг рідний стати. Хоч раз у житті. А тоді вже й помирати можна.

- Куди вам поспішати. Поживіть. І будете жити довго, от побачите. А додому вас ми обов’язково відвеземо - хай тільки потеплішає й дорога висохне. Ви ж бо знаєте, які у той бік у нас дороги.

- Знаю-знаю, Миколаївно. Не раз тією доріженькою в райцентр поспішала. То як завесніє - ні пройти, ні проїхати, болота - по коліна. Так і нічого не змінилося за ці роки?

- Не змінилося… Що у нас нового? - Надія Миколаївна запитально зазирала старенькій жінці у вічі.

- Ви знаєте, - на таємничий шепіт переходила баба Віра, - у нас весілля планується?

- Знаю. Нічого - вітатимемо. Нехай люди хоч на старості доторкнуться душею до щастя. Правда?

Баба Віра знітилася, бо мала власну думку на рішення двох немічних людей жи-ти разом. А тут, виходить, треба по-інакшому думати?

- Воно то так, але ж…

- Нічого-нічого, Віро. Усе в нас гаразд. Так і має бути - як у справжньому житті. Щоб ніхто не казав, що затиснуті посеред чотирьох стін, повітря свіжого бракує.

Баба Віра, трохи ображено закусивши губи, піде поволі коридором, а Надія Миколаївна знову подумає, що тільки весна вступить у свої права, треба буде завезти стареньку до рідної хати.

… Тієї ночі гриміло. Зарано, як для весни, що тільки-но починається. Недобра прикмета, кажуть: грім - на голе дерево. Надія Миколаївна всю ніч не спала. А, може, так здалося? Може, то сон таким тривожним був, важким? Так і є. Не зустріла баба Віра директора у напівсонному коридорі, не шепотіла таємничо про останні новини в інтернаті. Захворіла, сказала медсестра.

Хвора лежала на високо підбитій подушці.

- Бачте, Миколаївно, давно просилася додому. Певно, цієї весни вже не переживу. І до хати рідної не потраплю. А так хотілося…

В очах - і біль, і страх, і надія.

- Ну-ну, не розкисайте. Підніметеся на ноги - і тоді…

Баба Віра втомлено закрила очі.

Після обіду було сонце, справжнє, весняне, тепле і веселе. Баба Віра, спершись на палицю, поволі вийшла у коридор, попросила відчинити двері, аби ковтнути тієї весняної свіжості.

Надія Миколаївна похитала головою, а тоді гукнула водія: збирайся, мовляв. Баба Віра цілу дорогу мовчала. Мовчала, допоки не забовваніло попереду рідне село. Важко давалися їй слова, ой як важко, але тим не менше виговорилася. На подвір’ї, сірому й почорнілому після зими, заплакала. Котилися важкі сльози обличчям по мереживним зморшками, тремтіли руки. Надія Миколаївна підхопила стареньку за лікоть. Та висмикнула.

- Я сама, - прошепотіла, - до своєї хати дійду.

Пішла. Поволі. Крок за кроком. Всі залишилися біля воріт. Нагодилися на ту подію сусіди, статечно розмовляли з Надією Миколаївною про життя-буття й краєм ока спостерігали за бабою Вірою. Підійшла до дверей. Провела рукою по гнилих дошках, притулилася щокою до одвірка, обвела поглядом порожнє обійстя. Що згадувалося в цю мить? Про що думалося? Певно, уявила, як бігала подвір’ям, молода й здорова. Клопоталася коло господарства, чекала на те, що буде завтра.

- Не мала жінка щастя, - сказала одна із сусідок. - Дітей Бог не дав. І чоловіка путящого не було. Пристав якийсь був, то змарнував їй добрий шмат життя. А такою доброю була! Всім допоможе, останнім поділиться. У голод сім’я поруч помирала, то вона щодня дітям щось варила і носила. Сама, може, не доїдала… Вижили якось. Усі…

Баба Віра розгублено озирнулася на зграйку людей біля воріт: певно, таким чином на допомогу кликала. Без слів показала на хату.

- Ви хочете усередину? - Запитала Надія Миколаївна. - Давайте допоможу вам.

Поволі обходила кімнату за кімнатою. Зупинилася ко-ло печі. Присіла на лавку біля неї. Так, може, колись сідала відпочити, коли хліб пекла чи борщ у горняткові до вогню приставляла й слідкувала, аби не збіг часом.

- Поїхали, - зітхнула важко. - Минуло життя… Хочу… додому…

На ранок жінки не стало. Надія Миколаївна ще довго не могла звикнути до того, що не зустрічає її коло порогу баба Віра з останніми новинами й проханням додому її завезти.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: