Іноземці до нас українською, а ми у відповідь – російською

Можна було б не говорити про це, якби протягом століть і навіть тепер, уже в незалежній Україні, сторонні сили не втручалися у гармонію еволюційного розвитку народу, руйнуючи його, і не доводилося тепер відновлювати і збагачувати те, що ми втратили і називаємо націокультурним відродженням.

Спонуканням до написання статті послужили також помилкові, але досить поширені в окремих регіонах нашої держави твердження про насильну українізацію українців. Дивно? По-перше, насильної українізації немає, і крикунам можна було б звернутися до статистики і виявити та й іншим розповісти, яке відсоткове відношення українських шкіл у східних і південно-східних областях до кількості українців, що там проживають. Тверезо оцінити, чи здійснюється українізація українців, чи продовжується їх русифікація, ідучи в ногу з російськими шовіністами, підтримуючи їх у тому, що “Россия кончаеться там, где зкончаеться руський язык ”.

Дотримуючись Конституції про вільний розвиток усіх народів, у незалежній Україні за короткий час створено румунські, молдавські, угорські, польські та школи інших національностей, існувало і продовжує існувати багато російських шкіл. На жаль, не створюються або дуже повільно створюються українські школи в інших державах, де проживає багато українців. Скільки шкіл для українців у Росії?

Що ж робиться у нас? Здавалося б, умови для повернення українцям їхньої мови, культури сприятливі. Та ні. Виникло невиправдане протиріччя, що створилося внаслідок свідомого чи несвідомого опору тієї частини українців, яка волею-неволею була у свій час зрусифікованою. Саме від них ми чуємо “зачем нам ета мова”, “что вы там со своей мовой”, “нужна ли она мне”. А деякі мовознавці стверджують, що “українська мова - наріччя російської”.

І сміх, і гріх, як кажуть у народі, українців хочуть українізувати, навчати їх рідної мови, а вони … “чи не втнуть”, а більше - що не хочуть. А, може, дехто і не зовсім винен, що пануючі на українських землях пришенці робили все, щоб викорінити в українського народу його культуру, забрати і приєднати до своєї його історію, вирвати останнє - його мову.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язнили, кидали за ґрати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

(М.Рильський “Рідна мова”)

Але не вдалося ворогам забрати останнього. Народ зберіг свою мову, культуру. На захисті її стояли кращі сини народу - І.Котляревський, Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, Б.Грінченко, М.Грушевський.

Все своє багатостраждальне життя присвятив рідному слову батько нашої літературної мови - Т.Шевченко. Забудькуватим, без роду-племені він нагадував, що:

Хто матір забуває,

Того Бог карає.

… І всі мови

Слов’янського люду -

Всі знаєте. А своєї

Дастьба … колись будем

І по-своєму глаголать.

(“І живим, і мертвим, і ненародженим…”)

На захист української мови у складний для Української Народної Республіки час став міністр освіти Іван Огієнко. Будівництво незалежної держави немислиме без відродження національних і духовних надбань, до яких відносив рідну мову, без якої “нема всенародної свідомості, нема нації, а без свідомої нації нема державності”. У праці “Наука про рідномовні обов’язки” автор поєднує мову із буттям цілого народу: “Мова - то серце народу: гине мова - гине народ”.

У своїй праці “Мова і нація” Василь Іванишин і Ярослав Радевич-Винницький справедливо оцінюють мовну проблему в нашій країні. З цього приводу зауважують:

“Якби не назвати те, що робить українців українцями - дух народу, національний характер, ментальність нації… - ясно, що воно якнайтісніше пов’язане з рідною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать, щоб носій цієї мови втратив своє “я” і розчинився в іншому народі”.

На захисті української мови стояли і російські прогресивні діячі демократичного напрямку, розуміючи, що це мова багата, самобутня, мова великого народу.

Російська Академія наук при скасуванні заборон (1863, 1876 рр.) української мови у 1906 р. зазначала, що поруч з російською “законноестественно” з давен-давна розвивається літературна українська мова. Російський письменник Максим Горький ще в 1916 р. говорив: “Я люб-лю чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову”.

Похвально, що серед корейців, американців та представників інших держав, що перебувають у нас, за кілька місяців освоюють українську лексику на рівні можливого і, хизуючись, звертаються до українців українською, а вони (диво!) - їм російською.

Тому, щоб не було дива і сорому, треба багатьом взятися за вивчення мови держави, у якій живете, і одержуєте матеріальне забезпечення і звертаєтесь до неї за підтримкою чужою для неї мовою. Учителям, україномовній інтелігенції, допомогти тим, хто вирішив вив-чити де-ржавну мову.

Окрасою нашого шкільного і вузівського життя могли б стати пи-сьменники. Порадуйте підростаючих наших громадян живим гарячим словом, чисто літературною витонченою мовою, дорогі наші духовні наставники! Вас будуть пам’ятати, зерна добра Вашого розсіють всією Україною. У цьому є нагальна потреба. Наша мова не потребує визнання світу. Її знають як мову великої держави, за яку борються. Вона потребує любові. Отож, любімо свою українську мову в червону калину заквітчану, чистою росою напоєну, квітучими барвами запах учену, срібним туманом оповиту, любов’ю людських сердець зігріту! Людина, що користується чистою літературною мовою, засвідчує не тільки високу ерудицію, але й культуру і палкий патріотизм. Патріотизм, бо нелегко було у негоду років зберегти мову-сироту, ворогами катовану, по тюрмах і далеких світах гнану, яничарами зневажену.

А ми зігріємо її теплом душі нашої, поривами любові сердець наших, очистимо від полуди, і вона засяє для нас ясним сонцем майбуття.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: