Василь Берташ - людина щасливої долі

Василь Михайлович сидів за столом, готовий відповідати на будь-які запитання. Він намагався приховати втому, і, можливо, незначну знервованість, однак, чесно кажучи, вдавалося йому це вже не дуже добре. “Давайте забудемо про роботу, - запропонувала я, - і поговоримо про ваше життя”. Він раптом змінився в обличчі, полегшено зітхнув і замислився.

Ціну заробленої копійки пізнав ще змалку

- Нас було шестеро у батьків - чотири доньки і два сини, - пригадує Василь Михайлович. - А коли родина велика, то і працювати потрібно багато. Ми, малі діти, вже змалку знали ціну кожної заробленої копійки, адже не чекали подарунків від батьків, а заробляли самі - своїми руками. Де-де, а на Рокитнівщині, адже я народився у селі Лісове, можливості підзаробити - хоч відбавляй. Це й недивно, адже на Поліссі дари природи - це робочі місця, а відтак, загадали мрію - фотоапарат чи велосипед, і гайда до лісу збирати гриби, журавлину, чорниці, брусницю та лохину. Зібрав - здав, і маєш гроші. От тоді вже і плани свої реалізовувати можна.

Діти родини Берташ ще навіть у школу не ходили, а вже приносили додому копійку. Тішилися, коли окрім збору дикорослих дарів природи, можна було підзаробити випасаючи корів. Насправді отримували вони небагато, але з якою гордістю діти приносили гроші мамі і дивилися на її, сповнені повагою та вдячністю за розуміння, очі. Вони дійсно росли справжніми помічниками. Батьки були працьовитими і дітей привчали до роботи. Василь - найменший у родині, тому вся любов та увага зосереджувалися саме на ньому, щоправда, коли потрібно було працювати, винятків не робили.

- Я надзвичайно вдячний своїм батькам за те, що привчили мене доводити до завершення кожну розпочату справу, і ніколи не зупинятися на півдороги, - зізнається губернатор. - Мій покійний батько завжди говорив: “Щоб ти не робив, це має іти від серця, працювати потрібно з любов’ю”. Це стало золотим правилом усього мого життя.

Неважко зрозуміти, що після закінчення восьмирічки, простий сільський хлопчина Василь був змушений самотужки влаштовувати своє життя. Навчання не боявся, адже в школі надзвичайно захоплювався точними науками, які давалися напрочуд легко. Любив робити усе те, після чого залишається згадка. Про великі вершини не мріяв, адже освіту здобував без протекції, а перші кроки у професійному житті давалися нелегко. Тим більше, що будівельником став лише через прикрий збіг обставин, який змусив його назавжди розпрощатися зі своєю дитячою мрією - стати військовим.

Відмінник восьмирічки, він був цілком впевнений у вступі до Суворівського училища, однак… Проходячи медкомісію, дізнався, що його зріст - 178 см, не відповідає вазі - 62 кг. Вирок - для навчання не підходить. Та може це було і на краще?! Тоді б Рівненщина і Волинь не дізналися про тепер уже Заслуженого будівельника України, і він би ніколи не збудував вулиці різних міст краю, під час перебування на яких і досі завмирає серце від емоцій та хвилювань.

Між іншим, тато Василя Михайловича завжди хотів, щоб син пішов його стежиною та став лісником. Однак, як зізнається губернатор, дитинство було непростим - треба було іти у ліс, різати та пиляти дрова, складати їх, а після цього прибирати, і це на певний час відбило любов до лісу. Відчувати її він почав пізніше, і зараз вихідні дні у лісі перетворюються для нього на справжнє свято. Сьогодні, щоразу опиняючись на природі, він згадує тата, а тоді, у дитинстві, лише із заздрістю дивився, як місцеві хлопці ганяли у футбол, коли він змушений був знову і знову вирушати до лісу і важко працювати.

Без сумніву, що і любов до полювання дісталася йому саме від батька, який був не лише професійним лісником, але й мисливцем. Пригадує часи, коли держава за кожне знайдене дитинча вовка давала премію у 100 карбованців. Піде батько зранку до лісу, а ввечері повертається із сімома-десятьма тваринками. Подумати тільки - тисячу карбованців за одне полювання! Оце вже свято було в домі! Кожний тоді отримував від батька персональний подарунок.

Сьогодні діти щороку зустрічаються у батьківській хаті на День народження мами, якій уже виповнилося 86 років. На жаль, серед сміху та гучних розмов вже не чути голос тата, однак він завжди житиме у щирих спогадах і серцях його дітей. Збираючись, Берташі молодші завжди згадують своє дитинство, адже, як говорить народне прислів’я: “Доки батьки живі, ми малі діти”.

Державна служба - розчарувала

- Аналізуючи моє життя після закінчення Рівненського сільськогосподарського технікуму та Українського інституту інженерів водного господарства, хочу сказати, що я реалізував себе повністю і ніколи не шкодував, що прислухався до поради чоловіка сестри і став будівельником, - зазначає Василь Берташ. - Після інституту мене направили спершу у Волинську область, потім назад до Рівненської, де я залишився тільки за збігом обставин. Однак, погодьтеся, надзвичайно приємно працювати на землі, де ти виріс.

Я пройшов усі щаблі - був каменярем, майстром, виконробом, начальником дільниці, директором - спершу державного підприємства, а згодом приватного. Щоправда, у моїй трудовій книжці тривалий час було записане лише одне місце роботи. У місцевій промисловості я пропрацював до 1998 року і пам’ятаю різні часи. Але навіть під час економічної і політичної кризи, яка поглинула підприємство, я не скоротив жодної людини, навпаки, обирав для них інші шляхи діяльності.

1998-й рік кардинально змінив життя губернатора, він став держслужбовцем - начальник УКБ Рівненської ОДА, заступник голови Рівненської ОДА, перший заступник голови ОДА, депутат облради, народний депутат…

Він усвідомлював, що у комерції однозначно більше свободи. Там цікаво працювати, бо маєш значні можливості розкритися як особистість. А на державній роботі людина живе чітко за графіком і її законами, тому перше, що відчув губернатор залишивши бізнес - розчарування. Часу не вистачало катастрофічно, а потрібно було зробити все одразу і на вчора. На підприємстві він чітко формував портфель замовлень, планував рік, знав скільки повинен реалізувати продукції. А на державній службі, коли перед тобою ціла область, дати старт усім проектам - неможливо, навіть фізично.

- Надзвичайно прикро, коли я щось планую, а воно не виходить, - говорить очільник краю. - Багато проектів співфінансує держава. Нібито на обласному рівні гроші є, а держава свою частку не виділила, і проект зупинили. От тоді настає справжнє розчарування…

І тільки-но Василь Михайлович, непомітно навіть для себе, почав переходити до теми робочих буднів губернатора, як я раптом поцікавилася: “Що ви найбільше цінуєте в людях?”

- Справедливість, чесність і працьовитість - мало не на автоматі відповів він. - При цьому вважаю, що кожна людина може помилятися. Але як казав один мій вчитель: “Можна помилитися раз, два, три, а якщо більше - це вже хвороба і її потрібно лікувати”. Тому, якщо я бачу, що помилки з боку людини не системні, завжди їх пробачаю.

А от до чуток на свою адресу Василь Михайлович ставиться абсолютно нейтрально, ос-кільки вважає, що у переважній більшості вони не відповідають дійсності. Губернатор задоволений собою, тому що завжди поступає по совісті і справедливо, а коли раптом з’являються пересуди про нього, радить прийти і дізнатися правду. “Я вже у такому віці, що хочеться побільше зробити добрих справ: і для людей, і для держави. Тому мій пріоритет у житті - побачити нашу державу щасливою і заможною. Щоб кожен громадянин гордо говорив, що він - українець”.

“Найбільша гордість - це мій син”

І знову він починає говорити про роботу... Чи може внутрішні переконання так сильно переплітаються із роботою, що це вже стало невід’ємним цілим життя Василя Берташа?! А як же родина, де брати час для сімейного затишку, тихих вечорів…

- Особисте життя - це те потаємне, чого я ніколи не торкаюся, - відрізав губернатор. І у цей момент задзвонив телефон, як знак того, що варто змінювати тему. - А от про сина Мирослава розповім із задоволенням, - знову спантеличив Василь Михайлович. - Він - моя гордість. Вважаєте, що я замовляю за нього словечко? Ніколи. Навпаки, це він мене весь час запитує: “Тато, тобі у чомусь допомогти?”. Я ніколи його не балував, і свої перші гроші він заробив працюючи заправником. Гляньте сьогодні - молодий, самодостатній чоловік, який знайшов своє місце у бізнесі. До того ж, вже вдруге він депутат міської ради.

Наприкінці нашої розмови Василь Михайлович зізнався, що жоден соціальний статус, жодна посада не змінить того, що він - простий сільський чоловік, який продовжує спілкуватися зі своїми друзями дитинства. Що ніколи не ставить межі, ніби він губернатор, а решта - прості смертні. Він впевнений, немає нічого, щоб змінило його ставлення до людей.

Планами на майбутнє ділитися не став, але відкрив таємницю, що у цьому році починає навчатися професійно їздити на конях. Вважає, що це буде найкращий відпочинок після виснажливих буднів. Недарма ж існує навіть такий вид лікування як іпотерапія. Що однозначно не робитиме у найближчому майбутньому, так це писатиме книжок. “Немає часу, може колись…”, - розводить руками губернатор. І підсумовує: “Вважається, що час від часу на землі народжуються люди зі щасливою долею. І я дякую Богу за те, що я - один з них”.

Не буває такого, спершу подумала я. Просто Василь Михайлович не ставить перед собою захмарних бажань. А все просте і людське, як відомо, завжди виконується. Чи може таки правий губернатор? Недарма ж з’явився на світ Божий саме 7 січня, на Різдво Христове.

Та чи варто розмірковувати звідки воно, те щастя? Головне, що воно є. І тому, напередодні 50-річного ювілею, я хочу побажати Василю Михайловичу навчитися їздити верхи, ніколи не розчаровуватися, вірити у власні сили, спостерігати за новими звершеннями свого сина та чітко йти до свого життєвого пріоритету.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: